Але ми приїхали на подвір’я відділення міліції нашого району, до якого від місця, де нас пов’язали, пішки хвилин десять. Ну і чого вони хотіли добитися — налякати? Смішно.
Нас грубо вивантажили з автівки, вишикували біля стіни і по одному запускали всередину на складання протоколу. Коли мене заштовхнули в приміщення, я побачив людину в цивільному, яка, не назвавши себе, відразу посипала запитання. Я відповів, що не говоритиму нічого, поки він не покаже документи. Він якось недобре посміхнувся, показав свою корочку й почав заповнювати протокол. Я відповідав коротко. Винятково за змістом запитань, але цього йому було достатньо. Схоже, будь-яку мою провину він зміг би довести лише тим, що я був присутній на площі під час демонстрації. Якби я був до неї байдужий, мене б там не було. Коротко кажучи, логічний пацан, аж заздрісно стало.
Після цього під конвоєм відвели до сусідньої кімнати, пекельно холодної і більшої за розмірами. Там одразу ж відбувався суд. Суддя не цікавилася моїми відповідями на запитання і зауваженнями стосовно судового процесу і через п’ять хвилин присудила мені десять діб адміністративного арешту за участь у несанкціонованому заході.
Плюючись кров’ю від злості на стіни коридору ізолятора, я йшов під супроводом молодого солдата до камери. Там уже сиділо шестеро хлопців, всі з автозаку. Привітали вони мене як старого знайомого, хоча вперше ми побачилися лише годину тому. В камері було холодно, до кінця дня привели ще ледь не тридцять чоловік. Ті, кого забрали не на площі, а пізніше, вдома, казали, що чули в новинах на незалежних станціях, що заарештовано ледь не тисячу осіб у різних кінцях міста.
Я був вражений. Вражений такою кількістю затриманих, бо, якщо стільки затримано, то скільки ж тоді не затримано після цих акцій? За елементарними підрахунками — разів у сто-двісті більше. І ще мене вразив такий розмах операцій спецслужб. Знову-таки, спав на думку Шенколюк з його загонами велетнів, які розривали маленьких людей на шматки. Щось подібне я бачив сьогодні на площі. Враження було, що все шите білими нитками, все спровоковане і надумане.
Найцікавішим же було те, що я навіть не знав, що це за демонстрація була, на якій мене затримали!
Поводження наглядачів у камері було жахливим. Я особисто двічі отримав удари в живіт від них за українську. В їжу, яку нам приносили з тюремної їдальні, вони плювали на наших очах. Побачення з рідними не дозволяли, передачі отримувати теж не рекомендували, обіцяли когось натравити.
Декількох із нас час від часу викликали на допит. Вони поверталися і казали, що сто відсотків будуть порушені кримінальні справи, і що зараз переглядають десятки годин відзнятого на площі та в її околицях матеріалу.
Я оголосив голодування, протестуючи проти умов поводження із затриманими, а також через те, що жодної провини за собою не визнавав. Разом зі мною голодування оголосили ще четверо хлопців. Адміністрація погрожувала нам чотири дні. Потім два дні взагалі нікого з наглядачів не було видно — ми були залишені самі на себе, в повітрі висіла напруга.
Надвечір сьомого дня нашого ув’язнення в ізоляторі стало галасно. Коридорами, судячи зі звуків, неслися люди, і незабаром напроти камери зупинилося кілька чоловік, які повідомили нам, що вже другий день у столиці тривають заворушення, що президент і кілька міністрів, разом із великою кількістю працівників спецназу, взяті в облогу в резиденції під Києвом, але надовго їх не вистачить. З’явилися нові лідери, які наказали звільнити всіх затриманих на демонстраціях за останні два тижні.
Камери відчинили, і всі побігли на вулицю. Скажу чесно, мені було байдуже до нової влади. Я хотів побачити Шенколюка.
За межами ізолятора святкували майже перемогу над диктатурою, з кожного вікна майорів державний прапор, але люди поводилися якось скуто, можливо, вони до кінця не вірили в це, можливо, вони просто боялися життя, яке тепер мало початися, — не знаю. Вулиці були заповнені мовчазними і невпевненими в собі і своєму майбутньому, але усміхненими людьми. Так, схоже було на те, що вони просто не знали, що робити далі, безпорадно ходили вулицями і усміхалися, одурівши від щастя.
На Карла Маркса, 38 я дістався години за дві. Це був величезний, занедбаний і похмурий будинок. Схоже, в цьому районі досі всі особняки залишаються незаселеними, така собі мертва пухлина на тілі міста.
Я входив досередини, відчуваючи, як дрижать руки. Шенколюк був дуже хитрим і вмів прорахувати плани до найменших деталей. Я досі не був впевнений, що це не пастка, і касета була записана не для того, щоб затягти мене до цього будинку.