Выбрать главу

Не знаю. Жодного з них я так і не прочитав, усі листи вкидав у вогонь відразу, щойно я їх помічав. Для себе я давно вирішив, що не маю з цією велетенською діжкою нічого спільного і, одного разу вичавивши її зі свого простору, назад впускати не збираюсь.

Але дружина була іншої думки. Вона, напевно, ходила за мною слідом, бо я всюди знаходив уривки її присутності. Це могло бути що завгодно — гребінець, халат, тупорила книжка, слід помади, довга волосина, запах, відбиток пальців на поверхні стола, якась деталь її слонячої білизни… все, що завгодно. Вона дратувала мене неймовірно, а потім почала доводити до осатаніння тим, що вгадувала кімнати, де я хотів бути, і сідала там, вдячно і віддано дивлячись на мене, мов мале цуценя, коли я заходив туди, або нахабно, гучно дихаючи і сопучи, вдиралась у якийсь тихий куточок, де я вже сидів із книжкою чи платівкою та знайденим на горищі коньяком. Мої пальці стискались у кулаки, зуби від злості вистукували божевільні свінгові ритми, а ноги німіли, коли вона спокійно і впевнено, ніби так і треба, розташовувалась коло мене. Я підіймався і йшов до іншої кімнати. За кілька хвилин дружина із олімпійським спокоєм впливала, наче лінкор, на мої території, і всередині мене знову починався шторм.

Вона могла ігнорувати моє ставлення до неї. Але я в цьому питанні не міг відповісти їй взаємністю. Ігнорувати ці спроби знайти шпаринки в моїй щасливій та радісній оболонці я не міг, і тому мені нічого не залишалося, як перейти до активних дій.

Це була справжня війна з її присутністю — я використовував освіжувачі повітря, щоб не чути смороду її огидної, вічно спітнілої туші, не вмикав світла, коли доводилося перебувати поряд із нею, аби забути її вигляд, і постійно розмовляв сам із собою — щоб не чути її, якщо вона раптом набереться сміливості або відчаю і заговорить до мене.

Це стало неабиякою забавою — позбавлятися її. Мої нерви виявилися набагато міцнішими за нерви цієї жінки. Не минуло й тижня, як я почав відчувати, що, перебуваючи поряд зі мною, вона миттєво вкривалася важкими краплями поту, і в тиші, яка наставала в перерві між її вдихами (а видихала вона неодмінно беззвучно), можна було почути, як вона від безсилля скрегоче зубами і важко ковтає слину. Декілька разів мене це все доводило, і я знову бив її, щоразу після побиття почуваючись чимдалі краще, навіть помолоділим, особливо в ті щасливі хвилини, коли вона нарешті виповзала за двері і залишала мене наодинці із собою.

Неймовірне задоволення мені давали нічні вистави, які я про себе називав «війнушками». Коли мені важко було заснути, а за вікном скаженів вітер, я вдягав старий військовий костюм, що знайшов його у шафах, брав пластмасовий іграшковий автомат і, виносячи з носака двері в її занедбану спальню, до дверей якої в нормальному стані мені б і на думку не спало близько підійти, голосно і агресивно цитував Генріха Гейне в оригіналі.

Жінка в ліжку, прокидаючись стабільно на другому рядкові, перелякано розплющувала очі і, усвідомивши, що в її спальні прямо посеред ночі стоїть військовий з автоматом, щось різко й злобно гавкаючи по-німецьки, впадала у справжню паніку. Вона миттю забувала всю свою набуту під час життя в столиці російськомовність, через яку ми раніше часто лаялись. Потужним вихором збожеволілої пам’яті цю жінку відносило за кільканадцять років до її народження, можливо, в попередню реінкарнацію, де злі німецькі пси підіймали її із без того неспокійної постілі ударами важких черевиків, де її ґвалтували, різали, розстрілювали, палили заживо.

І зараз вона, падаючи на коліна, голосила по-українськи, благаючи не чіпати її або хоча б не вбивати як свиню. Я ж тільки реготав у відповідь і продовжував кричати на неї німецькою, поки не доводив до суцільних ридань, крізь які не проривалося жодного її слова. Після цього я тихо виходив з кімнати і довго стояв у коридорі, слухаючи, як вона спочатку боязко, ніби чекаючи на повернення жахіття, заспокоюється, як декілька разів, все ще боячись, підходить до дверей, не наважуючись навіть визирнути, як потім вона довго крутиться в ліжку і мучиться від страху заплющити нарешті очі…»

Здуріти можна, а в цьому Шенколюку жив актор! Одразу видно людину із тонкою душевною організацією, — замість того, щоб просто завалити нікому не потрібну і не помітну стару шкапу, він її доводить до божевілля. Напевно, за її рахунок він набирався сили, я знаю таких людей. І що мене, слабкого і доброго, лякає — такі ось жорстокі і збочені екземпляри завжди, без жодних винятків, опиняються в ролі тих, кого поважають, слухають і бояться. Бояться насамперед через те, що ніколи не знаєш, чого від такого чекати — дружньої щирої поради чи дула у себе в роті як жарту, а, може, навіть і не жарту.