Аквітанія
Ева Гарсія Саенз де Уртурі
Переклад з іспанської -- полігНОТ
------------------------------------------------------
https://www.facebook.com/pg/PoligNOT
Заходьте на мою сторінку на Facebook і підписуйтеся, щоб довідуватися про нові переклади.
Їм, моїм дітям. За те, що ви є.
В Раю немає оповідань, бо там немає подорожей. Втрата, розкаяння, поневіряння і пристрасть рухають оповідання вперед, по його закрученому маршруту.
Маргарет Етвуд
Я теж відчував схильність змушувати себе, майже з маніакальною впертістю, бути сильнішим, ніж я насправді є.
Серен К'єркегор
Книжка повинна ятрити рани, а навіть сама ранити. Книжка повинна бути небезпечною.
Еміль Чоран
Частина перша
Пролог
Елеонора
Це історія двох моїх родів. Страхітливих герцогів Аквітанії та підлих Капетингів, королів Франції, і як ми відчували взаємну ненависть, і як наші життя раз за разом перетиналися, поки ми не знищили одне одного, під час того буремного XII століття, сторіччя, в якому Захід змінився назавжди.
Серед зрад, облог, крові й сперми, двоє підлітків, Людовик, король Франції, і я, герцогиня Аквітанії, креслили оскаженілими лініями кордони того, що пізніше перетвориться в Європу.
Я рано стала вбивцею, у вісім років мені вистачило дві букви: oc – “так” на моїй улюбленій окситанській мові – щоб закінчити життя моїх мучителів. Хоча також потрібно додати, що я донька інцесту і винна в тому, що кохала свого дядька по батьківській лінії, Раймунда де Пуатьє, та вийшла заміж за свого кузена Людовика.
Влада належала нам, замки й васали належали нам, всі багатства того, що пізніше буде зватися Європою, належали нам. Іль-де-Франс, Аквітанія, Гасконь і Пуатьє належали нам.
Я – Елеонора Аквітанська, мені тринадцять років. Демони перевдягнені в посланців твердять, що мій батько щойно помер за дивних обставин під час паломництва в Компостелу…
… і що в історичних книгах немає прецедентів тому, що я маю намір зробити.
1 Синя смерть
Елеонора
Бордо, 1137
-- Тебе завжди будуть недооцінювати. Змусь їх заплатити за це.
Такими були останні слова сказані мені батьком перед від‘їздом у плащі паломника. Тепер посланці з опущеними поглядами твердили, що він помер перед головним вівтарем у соборі в Компостелі, в самісіньку Страсну п‘ятницю, отруївшись, після того, як попив гнилої води з криниці. Так наче вода могла прикінчити такого велетня. Так наче він не носив завжди з собою шматок кам‘яного вугілля, що поглинав будь-яку отруту, мандрівник загартований в тисячах битв і катастроф.
Так наче ці так звані вісники не були частиною добре підготованого фарсу.
Вони твердили, що прибули разом, але в Руфуса Астурійського панталони промокли від довгої верхової їзди, запах кінського поту доходив до мого помосту.
Своєю чергою, бретонець Ото твердив, що він солдат, але в нього досі заростала тонзура, яка говорила про недавнє минуле в стінах монастиря. До того ж він виглядав свіжим і через поганий зір – він двічі спіткнувся на сходах – не міг претендувати на роль воїна.
-- Брехня… -- рішуче відкинув серед перешіптувань Рай, мій дядько, мій коханець.
Він поглянув на мене по-змовницьки, я пильно поглянула на нього.
Інтуїтивно я вже відчувала, що раптово настав кінець певного етапу. Знала, що прощаюся з ним і зберегла в пам‘яті ті останні години. У майбутньому мені згодяться приємні спогади.
Як смеркло Рай вирушив у Нижню Наварру по тіло свого улюбленого брата і щоб прояснити цю плутанину. Я залишилася на чолі величезної Аквітанії, дрібна групка утримувала в таємниці новину, що Вільгельма X, графа Пуатьє і герцога Аквітанії, вже не було серед живих.
Це були не перші новини, які доходили до нас з маршруту святого апостола.
І всі суперечили одна одній.
Деякі розповідали, що батько загинув перед головним вівтарем після битви з хлопчиком. Маленький Давид переміг Голіафа.
Як можна повірити в такі нісенітниці?
Інші повідомляли, що до нього застосували жахливі тортури вікінгів -- “кривавого орла”, вирвали йому ребра, а легені витягнули назовні, наче скривавлені крила.
Найбільш безглузда версія стверджувала, що він поцілував немовля в чоло і обоє в ту ж мить загинули.
Ці останні посланці розповідали про отруєні криниці. Якій версії вірити? Однак, всі вони сходилися, збентежено і вражено повідомляючи, що тіло батька набрало незвичного темно-синього кольору.
Того нещасного дня, я, його тринадцятилітня спадкоємиця, була змушена знов заговорити.