-- Ні, -- поправився, -- винного у різанині. Це той лісовий хлопчик, про якого стільки зі страхом говорили лісоруби й бджолярі. Але не дивлячись на його жахливі злочини, я не думаю, що він одержимий бісом.
Хлопчик не бачив сеньйора, до якого той говорив, товстий солдат перевернув його до землі й руками притиснув спину. Хлопчика здивувало і збентежило те, що солдат засунув йому в руку якийсь твердий предмет і змусив стиснути долоню.
-- Ми знайшли вбивцю… молодих миловарок. Погляньте, він досі тримає закривавлений кинджал.
5 Розбещення ангела
ЕЛЕОНОРА
Бордо, 1137
Спотикаючись, я наблизилася до дверей старого собору Сан-Андреса. Я не знала, скільки часу блукала берегом Гаронни, поки не забрела в древнє місто. Я шукала миру, тиші й спокою, бо буря, що здіймалася кожного разу, коли я закривала очі, загрожувала знищити мене.
“Спокійно, Ліє. Спокійно.”
Рая вже не буде. Більше ніколи. Ця певність була надто великою, щоб охопити її всього за один день. Можливо я потребуватиму всього життя, щоб повірити в це.
“Він просто їде в одну зі своїх кампаній. Повернеться, як завжди. Повернеться.”
Батька вже не було, і підробити заповіт становило тільки першу частину мого плану, щоб викрити вбивцю. “Я не дозволю, щоб він уникнув кари, батьку. Ніхто не вб‘є герцога Аквітанського і спокійно доживатиме залишок своїх днів. “
Три “S” палали так, немов жили своїм життям, але я була рада, що на правому плечі в мене пульсувала пам‘ятка. Вона відвертала мою увагу від болю ще одного дня, прожитого без батька. Дні минали і його відсутність ставала нестерпною. Я раз за разом відвідувала його покої, та його ніколи не було, ніхто не грав його мелодій на лютні, сміх моїх дядьків лунав якось інакше. Ігри з Алісою вже не здавалися мені такими невимушеними. Це була скорбота? Бо мені було пекельно боляче.
Я розглянулася.
Робітники вкриті пилюкою, торговки з кошиками повними полуниць, селянки з обпаленими сонцем обличчями, дітлахи, що билися за дерев‘яного коника.
Всі, кого я бачила, залежали від мене.
І не знали цього, вони бачили звичайну кухарку з криво натягнутим корсажем. Я заплела волосся, намагаючись приховати сліди нашої останньої з Раєм сутички, і зітхнула.
Я переступила поріг храму, але коли зайшла, то побачила тільки як метушаться робітники, балки поскладані біля вівтаря, свічки покинуті в кутках, запах поспіху напередодні великої події.
Мій батько заслуговував пишніших похоронів, ніж будь-який попередній герцог Аквітанський.
Він не просив цього за життя, але я наказала у всьому перевершити похорони дідуся. Більше прелатів, більше плакальниць, більший хор. Мій дідусь був чудовим герцогом Аквітанським, але за життя принижував свого сина, і тепер, коли їх обох вже не було, я мала намір компенсувати батькові всі страждання.
Я вже доручила літописцям з Бордо, Пуатьє і Гасконі, щоб вони написали кілька хвалебних біографій, не тільки окситанською, а й латинню і мовою ойль.
“Щоб весь християнський світ запам‘ятав тебе великим, батьку.”
-- Де сповідальня? – запитала я хлопчика-каліку, що ніс на своїй горбатій спині два бурдюки з водою.
-- На одному з човнів на ріці, -- відповів той, не дивлячись на мене.
І добре.
Я повинна пройти непомітно, ніхто не повинен знати, що я – це я, цього ранку з надприродним вітром і чудесами.
Мене охопив озноб, коли я пригадала двоголового орла… Що хотіло сказати мені це прекрасне чудовисько? Якби я зустріла його коли він був орлятком, я б його видресирувала, зробила своїм, а сама стала його, як це часто ставало з моїми кречетами.
Я вийшла з храму, де йшов ремонт. Світло, чисте повітря і тепло.
Я прощалася з Аквітанією, кляті Капетинги. Я направилася до поблизького берега ріки. На човні пришвартованому до колоди містилася сповідальня, яка похитувалася, недоречна, у неспокійному руслі ріки.
Я увійшла в темряву маленької дерев‘яної кабінки. Сповідник дихав з другого боку яскраво-червоної шторки, що розділяла нас. Здавалося, що це старий дід, який важко дихав. Він привітав мене хриплим голосом. Від нього пахло медом, можливо він також збирав податки, або куховарив для членів свого ордена.
-- Я хочу висповідатися з того, що от-от збираюся зробити, -- поквапила я його на нашій окситанській мові.
-- Якщо твій гріх такий страшний, то чи не краще уникнути його? – відповів він обережним голосом людини, яка за своє життя вже наслухалася всього.
-- Вже запізно, невдовзі все буде готове до мого весілля.