-- А яким чином заручини стали гріхом, моя донько?
“Бо я виходжу заміж за сина свого найбільшого ворога, людини, яка вбила мого батька. І народжу йому власного ворога, з його крові вбивці й моєї. Я стану королевою Франції, падре, а аквітанець, мій син, стане королем Франції.”
-- Те, що я скажу вголос буде зрадою, не тут, але в Іль-де-Франс так. Мені потрібні гарантії, -- поставила я умову.
Він стривожено завовтузився. Від нього пахло також землею, охрою, здається малахітом… і гвоздикою. Гвоздикова олія, тоді я схилилася до думки, що він був кухарем у своєму ордені.
-- Моя солодка дівчинко, я простий служитель Господа. Веду просте життя і тому не бажаю вплутуватися в ніякі змови. Може краще промовчати, довіритися комусь ближчому, або просто не плести змов?
-- Я не можу мовчати, бо в мені закипає лють і мій таємний план день і ніч займає мої думки, в моїх кошмарах і наяву. Я живу тільки заради помсти за смерть свого батька і за те, що зі мною вчинили Капетинги. Я не можу довіритися комусь ближчому, бо живу в оточенні свити, й не знаю, чи Ви знаєте, якою самотньою почувається людина, яка завжди знаходиться в чиємусь товаристві. І ні, я не відмовлюся від змови, бо я не народилася добродушною і не забуваю кривди, і я не бажаю смерті своїх ворогів, я бажаю їхньої поразки у житті.
“Мало перемогти, головне -- скористатися перемогою і її здобутками”, вичитала я в посібнику свого роду. Вісімнадцята сторінка, написана моїм прадідом.
-- Ви присягаєте, що мовчатимете? Ви сповідник, Ваш обов‘язок вислухати, простити гріхи й мовчати, -- нагадала я йому.
-- Ви мене спіймали в цій сповідальні, як якогось щура, -- погодився той неохоче. – Говоріть вже. Гадаю… гадаю, Вам це необхідно, маленька дамо. Ви така… самотня, самотня, хоча й сильна.
А тоді старий сповідальник щось зробив.
Ледь помітний жест.
Його рука, у напівтемряві, пролізла через шторку і з‘явилася під тканиною, що нас розділяла, торкаючись дерев‘яного підвіконня. Він простягнув її мені.
А я взяла її, взяла і міцно стиснула. Мене здивували його делікатність і сила, як на старого діда. Як мені допоміг цей потиск рук, немов ангел зупинився по дорозі у вічність, зрозумів, що я потребуватиму всієї допомоги небес і спустився, щоб прошепотіти мені: ”Вперед, Елеоноро. Все буде добре. Вперед.”
Вперше я відчула спокій, мене почули. При дворі, де в мене вже не залишилося союзників, цей священник проявив доброзичливість, не знаючи, ким я була.
Але ця мить світлої магії минула, я пригадала собі, в кого повинна перетворитися, починаючи від сьогодні, забрала руку і змусила себе продовжити.
-- Ось моя сповідь, -- сказала я різко. – Я покінчу з Капетингами. Я виходжу заміж за немічного Молодого короля.
6 Часослов
ЕЛЕОНОРА
Бордо, 1137
Перший спадкоємець короля Людовика VI Товстого загинув багато років тому під час принизливого нещасного випадку, коли повертався в Париж. Дорогу йому перейшла свиня і Філіп злетів з коня. Він зламав собі шию, і прожив у муках лишень кілька хвилин. «Porcus diabolicus», журився вбитий горем Сюжер. Товстий теж оплакував його, але не втрачав часу і негайно коронував свого другого сина, Людовика Молодого, немічну і хворобливу дитину. Мій батько теж був присутнім, як і всі інші васали, які вважали необхідним віддати йому шану. Він розповідав мені про худорлявого і боязкого хлопчика одинадцяти років.
Який піддається впливу.
Яким легко маніпулювати.
Мій аквітанський сповідник не відповів мені, запала тиша. Він теж забрав свою руку. Чари, інтимність тієї безконечної миті загубилися в напівтемряві дерев‘яної кабінки, в якій ми гойдалися. Настільки неочікуваними й серйозними були мої наміри.
-- У Вас є вибір? – запитав він обережно.
-- Я жінка. Це відповідає на Ваше запитання?
-- Повірте мені, майже ніхто не обирає свою долю, всі ми врешті підлаштовуємося до чужих задумів. Ваша кара в житті буде не такою великою, якщо Ви погодитеся з чоловіком, про якого говорили.
-- Моє серце назавжди належить іншому, -- відповіла я тихо, можливо я сказала це собі. І вперше подумала про відсутність Рая, яка буде присутньою кожен день.
Це був новий, досі невідомий мені біль. І мені було так боляче.
За моїм шепотом настала мовчанка мого небагатослівного сповідника.
-- Мені прикро чути про Ваше лихо. І не мені ставити під сумнів Ваші слова, але… Як Ви збираєтеся покінчити з королями Франції?
-- Я народжуватиму одного аквітанця за одним, і після немічного Молодого короля при дворі Капетингів буде правити гордий син Аквітанії. Я розбавлю їхню кров своєю, стільки разів, скільки буде необхідно, раз за разом, і виховаю своїх нащадків так, щоб моя лінія брала гору доки під королівською короною не залишиться жодного білявого локона.