Трохи збентежений, священник зашарівся. Він не звик до компліментів, але я скористалася нагодою, яку надала мені доля.
-- Ви знаєтеся на пергаментах з телячої шкіри? – Питати про людську шкіру було б надто шокуючим, але я подумала, що теляча шкіра дуже схожа.
-- Трохи знаюся, чому Ви питаєте?
-- З любові до книжок, я дуже допитлива і завжди докучаю своїми запитаннями майстрам в якійсь справі. Ви можете сказати мені, який пігмент потрібно, щоб створити коричневі плями на пергаменті з телячої шкіри?
-- Лимоніт, Тера-Сієна, кармін… -- почав він перераховувати.
-- Темно-коричневі й щоб пляма не розлізлася по шкірі, -- перервала я його. – Щось дуже докладне.
-- Скажімо, для дрібних деталей?
-- Припустимо, що так, для дрібних деталей.
-- Тоді Тера-Сієна. Трохи розбавлена. Пензлик дуже тоненький, волоски тверді, можливо, кінські.
Батько не показував спину кому попало, але я знала напам‘ять сузір‘я родимок, що перетинали її по діагоналі. З дитинства я знала, яка доля очікувала цю частину шкіри, знала, що мені доведеться засвідчувати її автентичність, коли він передасть мені свої титули. Він наказав, щоб я їх запам‘ятала. Прийшов час скористатися тією наукою. Витатуювати девіз аквітанських герцогів, три “S”, не було проблемою. Рей віддав мені чорнило, яке залишилося після мого татуювання, я заховала його в кишені в складках спідниці.
І я вже приготувала початкові слова, щось, щоб догодити васалам батька, проте не просити законного дозволу:
“Якщо мої барони не заперечують, я повіряю доньку під опіку свого короля, графа Паризького і сеньйора Іль-де-Франсу, при цьому вона продовжить правити Аквітанією…”
Легке покашлювання сповідника повернуло мене над річку.
-- Гадаю, я вже вгамувала свою цікавість, -- змусила я себе відповісти, задоволена.
Він вивчав мене поглядом, який я не могла визначити.
-- Пробачте, сеньйоро. Мені потрібно повертатися до своїх справ.
-- А мені до моїх, священнику.
“В мене стільки роботи…”, подумала я.
І пішла геть від ріки. Коли я йшла, то в мене промайнула думка, не впевненість, а швидше якесь передчуття. Я усвідомила собі, що всі важливі події в моєму житті завжди траплялися поблизу русла ріки. Я спостерігала за Гаронною, як її течія губилася в північному напрямку.
Тоді я навіть не уявляла собі того всього, що річка дасть мені протягом життя… ні того всього, що вона від мене забере.
7 Королівський дотик
ЛЮДОВИК
Париж, 1137
Я не хотів використовувати кинджал, але…
Я підвівся в соляній ванні. Вона так почорніла, що мені самому стало страшно. Раніше такого ніколи не траплялося, раніше ніколи крупинки білої солі не поглинали так темряву моєї душі.
Цими ліками мене забезпечив добрий Сюжер багато років тому, коли я повернувся з Реймса, де васали дали мені присягу вірності, як спадкоємцю, з важким королівським перснем на пальці, натягнутим з великими труднощами. Я чудово розумів, що не дам собі ради з таким тягарем. Тієї ночі, повернувшись в абатство Сен-Дені, я не спав. Тремтів у своєму ліжку, зуби стукали, поки Сюжер не зайшов у мою келію. Він змовчав, що це були древні поганські ліки: сіль землі поглинала найгірші страхи. Дрібний абат запхав мене в дерев‘яну бочку і моє худорляве тіло заспокоїлося. Все залишилося там, біль від того, що я відмовився від всього, що любив: тиші й спокою в стінах, які я завжди прагнув перетворити у свій маленький світ.
Ось моя ганебна таємниця: люди мене приголомшували. Будь-яке з п‘яти почуттів, якщо воно було міцним, викликало в мені хворобливу реакцію. Крики натовпу в присутності мого батька, надто яскраве сонячне світло, гострі запахи й напружені ситуації. Сюжер мене розумів, я не можу сказати, кого з них двох я любив більше, мого другого батька, творця Капетингів, чи свого батька, короля, якого я збирався переконати припинити цей абсурд.
Батько був чудовою людиною, завжди дбав про мій спокій і добробут. Він знав, що я не такий, як його первонароджений, мій войовничий брат Філіп, після того, як мене відлучили від грудей, він дозволив Сюжеру забрати мене. З молодих років священник виховував мене як свого наступника, майбутнього абата Сен-Дені, мого мовчазного королівства.
Сіль мене заспокоювала. В її дрібних кам‘яних нутрощах залишалися надлишки звуків, кольорів, запахів, смаків, нерівної поверхні стін і грубих тканин, які подразнювали мою шкіру, що легко реагувала на будь-що.
Я одягнув зношену рясу, створену для мене, як я для неї, і відчинив скриню, де зберігалися мої скромні пожитки. Взяв кинджал і заховав його у потаємній кишені в складках ряси. Я мав з собою також безоар, кольоровий камінь витягнутий з шлунка принесеного в жертву восьмимісячного півня. Він мав магічні властивості тільки якщо перше яйце курки було самцем.