-- Нехай буде п‘ять, -- промовив.
-- П‘ять?
-- П‘ять Отче Наш за моє богохульство, і одну Радуйся, Маріє, -- пошкодував я її. А тоді прошепотів їй до вуха: -- Король торкнувся, Бог вилікує.
Вона вдихнула і закрила очі, немов вбираючи тепло моєї долоні на своїй шиї. Я теж дещо зауважив. Запах цибулі від її рук, і гнилі, що виходила з дірок в зубах.
Її історія була правдивою, я завжди вмів розрізняти брехню по обличчях тих, хто мені її розповідав. Мене лякало те, що я міг так чітко бачити людські душі, але Сюжер мене заспокоював, твердячи, що Бог дає нам по дорозі відповідну зброю.
Я не чекав поки жінка відкриє очі, залишив її й пробрався в храм.
Члени особистої охорони короля спробували зупинити мене. Ними командував вірний Тьєррі Галеран, євнух тамплієр, який відповідав за безпеку батька. Вони були ефективними і вірними, інколи аж занадто невблаганними, я б не витримав весь день навколо себе стільки зброї. Я показав їм королівський перстень на правій руці. Вони схилили голови і я підійшов до першої лавочки.
Батько побачив мене, направив на мене люблячий погляд і продовжив церемонію. Меса вже закінчилася і єпископ паризький приєднався до батька: його довгу гриву світлого волосся, такого ж як в мене, прикривав невеличкий каптур, від якого походить ім‘я нашого роду, з того часу, як Гуго Капет взяв за звичку носити його.
-- Підійди, дідусю, -- сказав єпископ до першого в черзі.
Старий підставив шию. Батько, урочистий, з зусиллям нахилився над ним. Слуга витирав піт, що стікав йому з чола на підборіддя.
-- Король торкнувся, Бог вилікує, -- промовив він голосно.
Єпископ повернувся до служки, який носив скриню з sous tournois. Вручив хворому дві срібних монети.
-- Носи їх завжди з собою, -- наказав.
Більшість золотушників робили в них дірки й носили на шкіряній мотузці на шиї, як амулети.
Батько повернувся і помив руки. Камергер зібрав воду в дерев‘яну чашу.
-- Пий її натще протягом дев‘яти днів. На дев‘ятий ти вилікуєшся. Так завелося від Роберта Побожного, Бог обрав рід синів Гуго Капета, щоб лікувати свій народ, -- продекламував єпископ.
Старий схилив голову, в нього тремтіли коліна, він шанобливо поглянув на батька і вийшов з черги, звільнивши місце для наступного чуда. Його всі любили, батько був першим з нашого роду, кого насправді обожнював народ франків, вільних людей. Як я міг добитися такого результату, навіть намагатися бути таким любимим і шанованим, як він? Я не успадкував анітрохи з його сили.
Церемонія повторювалася знову і знову. Кожен ритуал було виконано двісті разів. Сутінки вже потрохи відвойовували світло, коли батько сам-один відлучився в ризницю і я пішов за ним. Сама його присутність викликала в мене такий страх, що я несвідомо з силою стиснув ефес кинджала.
Я зітхнув і набрався рішучості.
-- Нам потрібно поговорити, батьку.
Настав час покінчити з усім.
8 Кинджал спадкоємця
ЛЮДОВИК
Париж, 1137
-- Бачу, Сюжер вже розповів тобі новини, -- засміявся батько після того, як міцно вдарив мене долонею по плечу. – Тобі пощастило, нам пощастило! Цей шлюб назавжди змінить обличчя Франції.
-- Саме про це я й хотів з Вами поговорити… -- почав я.
-- Взагалі-то, нема про що говорити, -- перервав він мене. – Потрібно багато чого зробити перш ніж аквітанські барони піднімуть бунт і переконають дівчисько залишитися в палаці Трубадура. Сюжер прислав тобі портрет, який йому вручили під час візиту до Бордо? Хай йому чорт, може він і прикрашений, але вона справжня красунечка! З цими чудовими землями я б одружився з будь-ким, навіть з ослицею, але всім давно відомо, аквітанці перевершують нас у всьому, і всі в цій клятій родині красені.
Я бачив портрет. І він підтвердив, що молода служниця, яку я висповідав, не марила. Це була вона, Елеонора Аквітанська у власній особі.
Я їй відразу повірив.
Вона була освічена і звикла командувати, жодна служниця не розмовляла з таким авторитетом, який вона випромінювала, і так докладно не підбирала слів. І я знав з першого погляду, що мені не справитися з тією силою. Я був немічний, вразливий, мене все ранило і непокоїло.
Мені було не справитись з королівством, я не почувався обраним Богом, я не вважав себе гідним тих чудес, які мені гарантувала моя кров, лікувати болячки, як це робили Капетинги, прикладати руку і зціляти підданих корони.
І Елеонора Аквітанська зжере мене живцем, якщо тільки я сам не уникну наших заручин.
-- Твоє єдине завдання – принести нашому королівству багато красивих синів. Хоча половина їхньої крові буде з Півдня, вони будуть Капетингами. Завдяки своїй матері дуже багатими Капетингами. Я вже багато років полюю за Аквітанією…