Я відмовилася розмовляти п‘ять років тому, коли двоє клятих Капетингів насильно взяли мене під мостом річки Гаронни. З тої пори я ненавиджу пшеничне волосся, власник якого вдарив мене по обличчю. Я ненавиджу блакитний і жовтий кольори лілії, прибічники якої повалили мене на траву.
Тільки Рай, мій нерозлучний Рай, зауважив мою відсутність під час похоронної процесії, що поверталася з собору Святого Андреса. Він прийшов надто пізно, але так насправді ніколи не довідався, наскільки пізно це було для мене і мого дитячого тіла. Я заперечила факти, це означало б віддати Аквітанію королям туманного Іль-де-Франсу.
-- Хочеш, щоб я їх вбив? – запитав він, помітивши нас, і вперше я побачила потрясіння в блакитних очах свого дядька.
Приголомшена, я поправила туніку, приховала кров, що текла мені по ногах. Навіть він не повинен був знати цього.
-- Oc, – відповіла я на нашій материнській мові.
“Так.”
Одне слово, дві букви. Два чоловіка, по два удари для кожного.
Один в горло, щоб запевнити їхню вічну мовчанку. Другим обрубав їхню чоловічу гідність, помста, яка розділила мене і моє перше кохання.
Рай ніколи не зупинявся на півдорозі, це був не його метод. Він завжди докладав всіх зусиль, та мав правило – доводити все до кінця. Як і я, він походив з Пуату, чорне волосся, очі світлі й широкі, смаглява шкіра від постійного аквітанського сонця.
Високим був мій дідусь, жахливий Вільгельм IX Трубадур, гульвіса яких мало. Батько, як я вже казала, був колосом, який дивував всіх тим, що на банкетах їв за десятьох. Про Раймунда де Пуатьє, його брата -- моє кохання --, казали, що він “найкрасивіший з принців на Землі, привітний і чарівний співрозмовник”. Підтверджую, і з дитинства ми стояли одне за одного, дядько і небога, розлучені на дев‘ять років, разом всю решту життя.
Ми поверталися з похоронів мами і маленького Орла, якому судилося стати герцогом Аквітанії, і який не став ним, бо його здолали гнійники. Французький король, Людовик VI Товстий, прислав на погреб своїх родичів. А сам відбувся дипломатичною брехнею, всі знали, що його прикувала до ліжка дизентерія.
Але король жадав багатої Аквітанії. Жадав наших виноградників і наших млинів, пасовищ і худоби, яка на них паслася. Жадав веселощів наших трубадурів і барвистості нашого одягу. Жадав мальовничого двору в Пуатьє і нашого прекрасного палацу в Бордо. Суворі жителі півночі, з певною антипатією, називали нашу землю “Південь”.
Мій батько був його васалом, але був багатшим, могутнішим, його землі в п‘ять разів більшими. Його вплив і славетні діяння за життя перетворили його в святого, і вся ця аура героїзму принижувала короля.
Він хотів, щоб я належала йому.
З тієї миті, коли помер Орел, він хотів, щоб я належала йому.
Він відправив кількох своїх братів з підлою місією, двоє з них викрали мене, скориставшись неуважністю Рая, і мали намір насильно заволодіти Аквітанією. Існував звичай ґвалтувати спадкоємець і після цього змушувати їх до шлюбу, щоб здобути посаг. Від колиски мати повторювала мені: ”Якщо таке трапиться, це буде твоя вина”. І ні, нічого не трапилося, бо цього немає в хроніках. Тільки я знала, що відбулося, і вирішила, що нічого не сталося, отже нічого не було.
“Damnatio memoriae”, наказав мені привид дідуся.
-- Зітри це з пам‘яті.
Забудь колишнього ворога. Не думай про нього, не говори про нього, не пиши про нього, не повертайся на те місце, де тебе скривдили.
Я ледь не померла від болю, коли мене рвали всередині, під тим похмурим мостом я навчилася, що плоть дівчинки повинна поступитися, бо воля чоловіка сповненого рішучості відкрити її, цього не зробить. Це був акт війни і поле бою, боягузи, це було тіло маленької дівчинки.
Перший життєвий урок: шукай іншу зброю.
Рай і ці дві букви стали моєю зброєю. Брати короля Капетингів загинули, не встигнувши відправити Товстому повідомлення, що вони вдерлися в мою плоть, а отже і в Аквітанію. Я вперто твердила Раю, що нічого не трапилося, він вдав, що вірить мені, завантажив французів у човен і повеслував у заводь Гаронни, де ми рідко бували. Дідусь привіз з хрестового походу велетенських риб і з тієї пори їх там розводили. Риба була хижою. В тих водах Капети і зникли. Ми ніколи про це не говорили, батько ніколи нічого не довідався, з нього було досить і дуелі. Нічого моїм фрейлінам, нічого тіткам. Маленька Аліса, моя сестра, моє друге я, була не в тому віці, щоб вислуховувати мої одкровення. На це ще прийде час.
Я стала німою, всі приписували це тому, що я не могла порадити собі з жалобою після втрати матері й брата.