-- Отже, ви збиралися залишити мене в лісі й втекти з миловарні?
-- Мій солоденький… -- сказала дівчина і погладила його кучеряву шевелюру. Хлопчикові стало соромно, він знав, що схожий на маленьку волоцюгу. – Ми залишили тебе в лісі, бо дуже любимо. Це не місце для тебе. Інші сестри мали таких як ти хлопчиків й дівчаток і ми не хочемо, щоб ти повторив нашу долю.
-- Я підслухав управителя і герцога. Вони сказали… сказали, що Ви моя мати, а не всі п‘ять, як ви завжди твердили, -- зібравши всю мужність, відважився він сказати.
Мод поцілувала його брудне чоло. Вона роками мовчала про свій брудний секрет, яке полегшення нарешті могти признатися.
-- Так, маленький. Я тебе народила, хоча всі ми тебе годували грудьми і всі тебе виховували. Ми так завжди робили, сестри по нещастю, ми піклувалися іншими дітьми, що народилися від нас і загинули, хоча ти цього й не пам‘ятаєш. Наше життя дуже крихке, і будь-яка з нас може померти або зникнути з примхи герцога або його людей. Це погане місце, щоб виховувати дітей.
-- Чому? Мені подобається виготовляти мило.
-- Знаю, знаю… але ми не тільки виготовляємо мило.
-- Так, вночі за вами приходять солдати та інші чоловіки й ви разом молитеся в кімнатах. Я це знаю.
Дівчина поглянула на нього з безмежним смутком.
-- Так, маленький. Молимося, але коли ми мол…
В цю мить пролунав оглушливий голос герцога:
-- Я не буду чекати всю ніч!
Дівчина стиснула губи.
-- Вже йду, сеньйоре! – вигукнула, а тоді поцілувала хлопчика в чоло. – Слухай, маленький. Сьогодні ти не зможеш втекти, боюся, що за нами почнуть пильнувати, тобі доведеться залишитися тут, переховуватися вдень і вночі. Я буду приносити тобі поїсти, але нікому не розкажу, що ти живий, навіть Сібіллі та Елоїзі, щоб не поставити їх під загрозу. Не шуми; ти впізнаєш мої кроки, якщо підіймаюся не я, заховайся в цьому мішку і сиди тихенько.
Хлопчик послухався, з посмішкою на все обличчя.
Він так і знав. Мод, найбільш ласкава і ніжна, найтихіша, найдрібніша, як і він, була його мамою. І вона поцілувала його в чоло. Погладила його заплутане волосся. Що йому якийсь ведмідь і всі небезпеки світу.
Він знов був вдома.
Швидко минали місяці, перетворюючись в роки.
З мішків хлопчик зробив собі спальню, з купи зерна комірчину, а з балок домівку.
Коли мати подавала умовний сигнал, він злізав з горища, решту дня проводив на балках, невидимий для світу пари й запахів, що розгортався в кількох метрах під ним.
Він звик слухати управителя миловарні, худорлявого юнака, що вголос читав важенні томи в своїй комірчині.
Через шпарину між двома дошками хлопчик вслуховувався в описи кохання Овідія, пейзажів степів, змальованих в IV книзі Геродота, і вражений вислуховував описи племен, які Тацит зустрів у Германії.
Також він навчився читати десятки молитов, бо юнак був відданий не тільки герцогу, а й Богу, і здавалося, що його душу терзали тисячі докорів.
Хлопчик відкрив, що в його голові залишаються слова і він почав їх любити, але числа він теж любив, а числа любили його, вони були передбачуваними й надійними, не те що плин його життя.
До того ж він навчився торгуватися з продавцями олії. Навчився складати щотижневий бухгалтерський звіт, бо герцог був дуже скрупульозний з грішми й кожного разу, коли прибував, вимагав показати рахунки. Навчився влагоджувати справи з мельниками і багатовікові суперечки між сусідами за межу земельних ділянок.
І все це пристало до хлопчика, який був настільки вдячний, що живий і за любов матері, що кожна хвилина, яку він крав у дня, перебуваючи з нею, була чудом, яким він дорожив протягом довгих днів її відсутності.
Хлопчикові здавалося, що в нього є все.
Але життя дає і життя забирає, рокам, проведеним в підвішеному стані, не судилося тривати вічно.
Хто б міг сказати хлопчикові – хоча його вже давно було важко назвати “хлопчиком” – що несподівана поява сина герцога Аквітанії однієї вітряної квітневої ночі прожене його з маленького раю і перетворить в одну з найбільш унікальних людей християнського світу.
10 Аквітанські коти
ЕЛЕОНОРА
Бордо, 1137
Вийти заміж за спадкоємця твого найбільшого ворога одна справа: існує ненависть, плани помсти, які потрібно виконати, не дивлячись на непередбачувані обставини, радісна боротьба…
Коли на твоєму весіллі цей син вирішує смертельно ненавидіти тебе, все кардинально змінюється.
Проте саме так почалася історія нашої ненависті, кохання, ненависті й кохання, яка тривала кілька десятиліть нашого життя. Хоча, якщо йдеться про Людовика і мене, то ми не вміли і не хотіли діяти інакше.