Моя сестра Аліса, на рік молодша, залізла до мене в карету перед собором Сан-Андреса до того, як я встигла вийти.
-- Ліє, я все підготувала. Біля річки на нас чекає човен. Звідти ми втечемо на південь, -- сказала вона тріумфально, з прилиплим від поту до чола волоссям.
Її вінок з квітів був погано сплетений, а груба темна коса, як завжди, розпатлана.
-- Про що ти говориш? – пробурмотіла я. – Вся Франція і Аквітанія чекають на мене.
-- Ще не пізно. Ти не мусиш виходити заміж за Капетинга, -- наполягала вона.
Аліса була нестримною, але ще дитиною, і впертішою навіть за мене. Через її фантастичні плани ми завжди потрапляли в неприємності, так було відколи ми разом бавилися в колисці.
-- Це не так, Алісо, вже пізно. Я не відступлю після всього, що зробила.
-- Але ти не хочеш виходити заміж…
-- Алісо, -- перервала я її з твердою посмішкою. – Моя дорогенька Алісо, після смерті батька все змінилося. Нам доведеться змиритися з цим і то швидко. Тепер я буду заміжньою жінкою і вся Аквітанія залежатиме від мене. Тобі теж потрібно подорослішати, жодних втеч, наш народ потребує, щоб ми були на місці, щоб ми були сильними. Сьогодні ти будеш моїми очима й вухами так, як нас вчили Адамар і Астролябіо. Вже вся моя свита в соборі?
Сестра поправила вінок, намагаючись бути схожою на інших фрейлін. Але вона не була такою, як вони, і це було моєю найсолодшою таємницею.
-- Дядько Гуго очолив кортеж з наших баронів. З‘явилися майже всі, але деякі не приїхали, особливо гасконці. І до речі, старий Астролябіо зібрав свої манатки й з ніким не попрощався, він був надто вірним батькові й дуже сентиментальним, думаю, не зміг пережити біль від втрати вас обох за такий короткий час. Після смерті батька, він і Серкамон були безутішними, не розраховуйте на нього.
Говіркий Серкамон, батьків трубадур, скомпонував на його похорони зворушливий плач, але не зміг заспівати його під час церемонії.
Закінчувалася ціла епоха, аквітанський двір, в якому я виросла, зникав у мене на очах.
… а майбутнє чекало на мене в цих прекрасних стінах і цього задушливого ранку; я вийшла з карети, вислухала привітальні вигуки галасливих аквітанців, що чекали, щоб попрощатися зі своєю герцогинею шумною гулянкою, і приготувалася до знайомства зі своїм майбутнім чоловіком. Коли я побачила, як спадкоємець короля Франції заходить в храм і дрібний Сюжер направляє його поміж лавочок до головного вівтаря, то пережила перший переляк з багатьох, що чекали на мене.
Вони утворювали дивну пару. Сюжер сягав моєму нареченому до пояса і спирав руку йому на ремені. В дрібного ченця не залишалося жодного волоска на його схожій на диню голові і в нього були вирячкуваті, як в жаби очі. Він був одягнений в зелену ризу вишиту тисячею кольорів. Вона не дуже пасувала строгому бенедиктинцю, але він був сином селян, що все своє життя орали поля навколо Сен-Дені, а тепер виховував королів, то як не пробачити певну розкіш, якщо церемонія надавала йому гарний привід.
Молодий король з‘явився з пурпурною накидкою, що вкривала його голову; як повідомили мої агенти, аквітанські коти, він виріс за один сезон, перетворився з дитини в кремезного юнака за такий самий час, за який зелена пшениця в Оверні перетворюється в білу, готову до збору.
Гадаю, зараз саме час, щоб розповісти про аквітанських котів.
Вони важливі в цій історії. Пізніше самі побачите.
Почну з того, що в усьому християнському світі біля багаття розповідали байки про існування аквітанських котів, мало хто в них вірив, і саме в цьому полягала наша сила. Їхнє найбільше достоїнство було в тому, що вони існували тільки в цих легендах, як король Артур в бретонців чи велетень Ізоре у франків.
Їх відбирали, коли вони починали повзати, і вони були набагато більше, ніж шпигунами герцогів Аквітанії. Навчених спостерігати, підстерігати і красти, хлопчиків і дівчаток шульг обирали серед безшумних, непримітних і кмітливих у важких ситуаціях.
Нібито щоб пристосувати мою майбутню домівку до моїх вподобань, за кілька тижнів до цього я відправила до палацу де Сіте в Парижі ціле військо конюхів, чашників і кухарок. Серед них, багацько аквітанських котів.
Найбільш цінна, сама Адамар, обізнана в пуатвинських супах, а також в лікувальних травах і не лікувальних теж, проникла на кухню, душу кожного замку, де варилися всі пліткарі. З життєрадісним обличчям матрони вона здавалася настільки безневинною, що зрештою всі розповідали їй про свої турботи й гріхи. Вона першою прислала мені свій звіт. Не надто заспокійливий звіт про Товстого короля.