Але не душу, не серце, не покірність.
І звісно ж, не Аквітанію. Він буде всього лиш герцогом консортом, фальшивий батьківський заповіт чітко вказував, що я повинна зберегти управління землями й аквітанськими васалами.
Протягом всього шлюбного ритуалу ми мовчки міряли одне одного поглядом. Після закінчення меси ми направилися в мою тодішню домівку, барвистий палац де Ломбрієр. У великому герцогському залі, вже як чоловік і жінка, ми сіли на дерев‘яні трони на підвищенні. Вся аквітанська і франкська аристократія чекала на нас з подарунками, хоча спочатку були наші.
Я подарувала йому найціннішу реліквію нашого роду: сасанідську вазу, яку наш дідусь отримав від еміра Сарагоси під час хрестового походу. Розповідали, що їй було пів тисячі років, а гірський кришталь у формі стільників зберігся не потріскавши на основі з дорогоцінних каменів, скріплених сріблом і золотом.
Всі присутні затамували подих, коли я наказала поставити перед моїм новим чоловіком оздоблену скриню. Її принесли чотири моїх найкрасивіших пажів. Я не хотіла, щоб франки подумали, ніби на мене справляли враження їхні чоловіки. Ми аквітанці – прекрасні бестії, і в шлюбній церемонії не бракувало деталей, які це підкреслювали.
Я бачила наскільки це його вразило. Людовик Молодий – чи буду я продовжувати називати його так в новій реальності? – взяв вазу в свої величезні руки і надовго загубився в деталях узорів. Я спостерігала за ним краєм ока, ледь не посміхнулася, зауваживши, що ніготь безіменного пальця в нього досі пофарбований лимонитом.
Наблизився турботливий Сюжер і розірвав чари, які вже не повернулися.
-- Герцогине, Ваш чоловік працював протягом довгих ночей над цим невеличким чудом. Це часослов з аквітанськими ремеслами.
Людовик опустив голову, затамував подих.
З певною цікавістю я взяла в руки прекрасну книгу і погортала її детальні ілюстрації. Спадкоємець з користю провів свій візит в Аквітанію.
Збирачі шафрану, сиророби, прядильниці, точильники… Там були наші виноградники і ті, хто витискав ягоди винограду, танцюючи в діжках; люди, які на солончаках столітніми граблями добували біле золото, прикривши очі від сонця, що відбивалося в білих озерах; дівчатка, які скубали куріпок, спійманих в пастки з лози. Жінки з вічно чорними руками від збору ожини, лісових суниць і журавлини. Черниці, що обрізали виноградні кущі й заливали в пляшки сік, який сочився з лози. Мені присилали його на Сатурналії, він допомагав позбутися плям на обличчі, це був секрет славнозвісної смуглявої, проте чистої шкіри аквітанців.
-- Перш ніж Ви щось скажете, я не ненавиджу аквітанців. В Сен-Дені я зростав з кількома послушниками з Півдня, тому володію красивою окситанською мовою. Не знаю, чим на Вашу думку, мій дім завинив перед Вашим, але я – не мій батько, сеньйоро, -- прошепотів мій свіжоспечений чоловік. – Я б не хотів, щоб двір у Парижі перетворився для Вас у пекло, сподіваюся, цим подарунком я передав Вам хоча б шматочок Аквітанії.
“А сам збираюся забрати всю Аквітанію”, подумала я, дякуючи кивком голови.
Я посміхнулася Жоффруа де Ранкону, сеньйору Тайбуру, найкращому другу батька. Він скидався на дбайливого дядька, хоча був забіякою зі зламаним носом і вірним, як мало хто, не дивлячись на те, що його меч перебував більше часу поза піхвами, ніж в них. Тайбур охороняв мене, стоячи в кількох метрах від підвищення, наготові, якщо якийсь з подарунків, які нам вручали, становитиме загрозу замаху.
Сам Жоффруа де Ранкон, Вільгельм д‘Арсак, Арнальдо де Бланкфор… деякі з моїх улюблених баронів були дуже невдоволені заповітом батька.
“ Те, що належить Аквітанії, повинно залишитися в Аквітанії”, перетворилося у незмінний заклик, який вони повторювали перш ніж сплюнути на землю.
Тільки з поваги до пам‘яті про батька вони не позбавили мене волі… а ще через твердість, яку продемонстрував Рай, коли зібрав їх всіх – всіх -- і переконав, що заповіт справжній, і що вони повинні виконати останню волю свого покійного герцога.
-- Того дня, в сповідальні на Гаронні… -- відповіла я тихо, в той час, як гора подарунків зростала біля наших ніг. – Ви вже знали хто я, сеньйоре?
-- Я волів вважати Вас божевільною, а сповідь – поганим сном. Або переконав себе, що цинобра або малахіт потрапили мені в ніс і викликали галюцинації. Інколи таке трапляється з нами, ілюстраторами, сеньйоро.
-- Ви не ілюстратор, Ви – спадкоємець. Чому Ви вислуховували сповіді, які не повинні були чути?
-- Цьому мене навчив Сюжер. Знаю, що це обман, але так я відчуваю близькість з людьми, не вступаючи в розмови. Він каже, якщо ти знаєш гріхи своїх васалів, ти знаєш про них все. В сповідальні можна почути все, сеньйоро: сварки між двоюрідними братами, зради, бійки, що закінчилися смертю…