-- Як помер король? – запитав він.
-- Понос, сину… Ваша Величносте, -- відповів Сюжер. – Мабуть, рецидив. Останніми днями він просто обжирався, це аж ніяк не допомогло.
-- Ніхто не вмирає від їжі, -- відкинув Людовик, хоча я зауважила ледь помітну покірну посмішку королеви-вдови. – Я запитав Вас як. Не опускайте подробиць. Він потів?
-- Ні, а принаймні мені про це не говорили. Його сповідник і вірний Галеран були з ним весь час, -- сказав він, відводячи погляд. – Після розкішної вечері, під час якої він поласував пирогом з часником і шафраном, галімафре і квасним молоком з сухими фруктами і спеціями, йому стало так погано, що він не міг встати з ліжка.
Навіть мені з підвищення було видно, що радник щось приховував. Що він не договорював?
-- Перед цим дегустатор все спробував? – наполягав Людовик.
-- Звісно, як завше, -- відповів той швидко, так наче сумнів ображав його.
Королі з півночі підтримували римську традицію дегустаторів, які куштували кожну їхню страву, щоб уникнути отруєнь. Все своє життя вони гартувалися ковтаючи протиотруту, митридат, добутий з крові качки, яку годували дрібними дозами отруєної їжі.
-- Більше подробиць, Сюжере, -- поквапив він. – Що було далі?
-- Ви впевнені, що хочете це почути? Результату це не змінить.
-- Сюжере…
-- Згода, мені відомо, що він бився в гарячковому ознобі.
-- Ви кажете, що він не потів.
-- Я наполягаю, що мені про це не говорили.
-- Які ще признаки?
-- Ну, ще… ще вуха. Повідомляють, що вони в нього розпухли до гротескних форм. Руки теж, і посиніли. Але все це від дизентерії, в кожного вона проходить по різному. Коли він зрозумів наскільки все серйозно, то попросив Галерана, щоб той зняв йому туніку, влігся на ліжко з благословенним попелом так, як Господь привів його в цей світ, і попросив, щоб його загорнули в шовкове полотно, яке, звісно ж, відразу посиніло.
Краєм ока я глянула на Людовика. Я бачила, як кожна нова подробиця ранила його і мені було боляче за нього.
-- Коханий, чим швидше ми вирушимо, тим швидше прибудемо в Париж, і Ви на власні очі побачите тіло небіжчика короля, якщо саме цього прагне Ваша душа. Уява створює чудовиськ, які часто гірші за реальність. Ваш батько вже відпочиває, його страждання закінчилися. Може ця думка втішить Вас. Як би він не страждав, коли вмирав, для нього все закінчилося.
І не дивлячись на те, що я усвідомлювала, що на нас всі дивилися, я простягнула свою руку до його і легенько торкнулася, намагаючись хоч трохи підбадьорити його, як він це зробив зі мною в сповідальні, що хиталася на хвилях Гаронни.
-- Насправді, Ви не зможете побачити тіло. Його вже поховали в Сен-Дені, – відкашлявся абат.
-- Вже? – перепитали ми з Людовиком в один голос.
Проте я була впевнена, що тільки ми з чоловіком були приголомшені, бо королева-вдова не виявила жодної ознаки, що її здивувала ця новина.
-- Наш коханий король дуже швидко розклався, за кілька годин в нього повідпадали нігті, задушлива спека цього літа теж не допомогла.
“Як з батьком”, подумала я.
Труп був схожий на батьків.
Моє тіло знаходилося в герцогському салоні нашого роду, але всередині я поспішно рилася в своїй внутрішній бібліотеці, шукаючи хоч якусь інформацію у важкому томі Про смертельні отрути і бестій, що ядом плюються, але не знайшла нічого корисного. Я погортала в пам‘яті Книгу з найбільшою таємницею перського вченого Разеса. Намагалася пригадати наслідки дії всіх хімікатів і мінералів, які він описував – якийсь змелений камінь, чи хлорид ртуті? – Ні, ртуть викликала сверблячку і її дію плутали з коростою. А абат про сверблячку не казав нічого.
-- Чому в Сен-Дені, якщо там триває ремонт і він триватиме вічно? – поцікавився Людовик.
-- Перед поїздкою на Ваш шлюб я наказав прелату Сен-Дені залишити відкритим склеп справа від головного вівтаря. Я Вам нічого не сказав, щоб не засмучувати в такий щасливий для Вас день, але подумав, що Ваш батько буде радий спочивати поряд зі своїм первонародженим, нещасним Філіпом. І я знаю, що Ваше серце любить наше абатство більше, ніж будь-яке інше місце в цьому світі, сподіваюся, Ви сприймете рішення Вашого скромного слуги як безкорисну жертву Вашому роду.
“… і таким чином підтвердите, що абатство Сен-Дені – пантеон французьких королів, з усіма вигодами, які принесе паломництво всіх франків, щоб стати на коліна перед могилою свого улюбленого короля Людовика VI”, закінчила я за нього подумки. Сюжер любив короля, я бачила це по його обличчю, спотвореному новиною про його смерть, але він був вмілим і спритним політиком, і я почала розуміти, що він кохав закритий всесвіт свого улюбленого абатства більше, ніж будь-що в світі поза межами цього маленького королівства тиші.