-- Вирушаймо, -- втрутилася королева-вдова. – Нехай починають вантажити всі шлюбні подарунки в карети з супроводом, я хочу, щоб вони без інцидентів прибули в палац де ла Сіте.
-- Є ще одна справа, яка вимагає негайного вирішення, Ваша Величносте, -- швидко промовив Сюжер. – Я так розумію, що потрібно буде переночувати в якомусь безпечному місці, і фортеця Тайбур здається цілком відповідною для цього, але…
-- Говоріть, Сюжере, -- наказав Людовик.
-- Життєво необхідно ще цієї ночі підтвердити Ваш шлюб в очах Церкви, -- прошепотів він.
-- Перед Богом ми вже чоловік і жінка, ми промовили слова присяги й обмінялися каблучками, -- відповів новий король.
-- Слів присяги недостатньо, Ви повинні виконати подружній обов‘язок, -- наполягав той.
-- Ви вимагаєте консумації шлюбу при свідках? – перепитав Людовик чи то недовірливо, чи то збентежено.
-- Не я, -- відповів абат солодко. – Це Бог і Франція вимагають цього в нашій непевній ситуації. Ви не можете ризикувати, що Ваш зв‘язок не вважатиметься цілковито законним в усіх відношеннях.
-- Слова, слова і ще слова, -- перервав Тайбур. – Ви можете обговорити подробиці під час поїздки, що чекає на нас. Рушаймо.
Нечисленний ескорт торував нам шлях. Сюжер їхав верхи поміж Людовиком і його матір‘ю. Інколи вони щось бурмотіли, інколи скорботно мовчали.
Так я покинула Бордо, під покровом плаща, вночі, без смолоскипів, які б вказували дорогу, ледь встигши попрощатись з сестрою Алісою, дядьками й васалами.
Залишивши позаду знайомий мені світ.
13 Королівське ложе
ЕЛЕОНОРА
Замок де Тайбур, 1137
Через кілька годин, в чужому замку, перед імпровізованим шлюбним ложем, Сюжер, Жоффруа де Ранкон, сеньйор де Тайбур, Людовик і я дивилися на ліжко так, наче воно от-от нас всіх проковтне. Фрейліни й пажі переодягнули нас, з цієї нагоди Людовик і я були одягнені тільки в нічні сорочки.
Важку тишу порушив Сюжер.
-- Потрібно починати. Завтра нас чекає дуже напружена подорож в Париж.
-- В Аквітанії так справи не робляться, -- перебив його Тайбур. – Залиште королівську пару, нехай роблять те, що належить, абате. Якщо хочете, можете почекати зі мною назовні.
-- Але Церква повинна бути свідком, -- заперечив він.
-- Церква не повинна лізти до ліжка цих молодих. Герцогиня знає, що робить, і зробить це добре. Довіртеся їй.
-- Жінки можуть вдавати.
-- Аквітанка, вдавати? Ви не знаєте наших жінок, Сюжере. Аквітанці немає потреби вдавати. Ви коли-небудь були з аквітанкою?
Коли він це сказав, я подумки посміхнулася, Людовик дивився в підлогу, немов хотів провалитися крізь землю.
Абат ніяково стиснув одну руку в кулак.
-- Я присвятив себе служінню Господу, і ми, бенедиктини, даємо обітницю целібату.
-- А до обітниці? З жодною, ніколи?
Сюжер похитав головою.
-- Вам варто проводити більше часу в Аквітанії, хоча аквітанок Вашого розміру не існує, але можливо Ви б навіть трохи виросли під нашим сонцем. Але повертаючись до королівської пари, вони молоді й красиві, самі розберуться, їм не потрібен Ваш уважний погляд. – І не залишив йому шансу на скарги й суперечки. Взяв його під руку, і ледь не насильно, потягнув з кімнати.
Людовик поспішно закрив двері на засув, з полегшенням глянув на мене, а тоді сів на ліжко і зняв п‘ятикутну герцогську корону. І став трохи вищим. Людовик ставав вищим, коли не носив на голові тягар королівства.
-- Якусь мить мені здавалося, що він нас змусить, -- зітхнув він з полегшенням.
-- Проте все одно це потрібно зробити, тут Сюжер чи за дверима. Давай раз і назавжди покінчимо з цим і продовжимо наш шлях в Париж. Це потрібно зробити, -- повторила я голосно.
-- Не так, не тут, не зараз.
Я не зрозуміла.
-- Чому? – запитала.
-- Існує стільки причин…
-- Наприклад… -- наполягала я.
-- По-перше, бо Ваше серце належить іншому. Ви це чітко заявили перед Богом у сповідальні. Я не забув. І не хочу брати Вас, поки Ви думаєте про іншого. Яким чоловіком я б був, якби так вчинив?
І Рай, спогади про нього, наше спільне дитинство, все, що ми пережили в палаці де Ломбрієр, його від‘їзд, вперта мовчанка з того часу, жодного листа, жодного повідомлення, нічого… Раптово все накотилося.
Я вважала себе сильною, але це було не так.
Я була тринадцятирічною дівчинкою-сиротою з майбутнім безмежної Аквітанії між ногами.