-- По-друге, для мене не менш важливе, бо Ви потребуєте мого сім‘я, щоб народити аквітанського короля Франції… -- продовжив Людовик.
Я обірвала його, він завдавав мені надто великого болю.
-- У Вас були ці причини ще до шлюбу, і не дивлячись на це Ви погодилися одружитися зі мною. Ви прагнете, щоб наш шлюб був цнотливим і безплідним?
-- Я не збираюся бути Вашим жеребцем.
-- А моє призначення, як і у всякої спадкоємиці, бути плодовитою кобилою, -- нагадала я йому. – Проте, що ми можемо вдіяти?
-- Самим обирати? Хоча б дещо в своїй долі? Хоча б це? Невже наші тіла теж належать їм? Кому, чому, нашим мертвим батькам, їхній волі, французькому королівству, Аквітанії? – запитав він, підвищивши голос.
-- Не кричіть! – прошепотіла я розлючено. – Сюжер слухає під дверима.
-- Гадаєте, він цього не знає?
Я сіла поряд з ним, ніч була спекотна і він палав вогнем. Я помітила це ще на човні зі сповідальнею. Він був людиною-жаровнею, завжди виділяв тепло, проте мав схильність щулитися, немов йому постійно було холодно.
-- Людовику, рано чи пізно це доведеться зробити. Давайте будемо кухаркою та ілюстратором, які познайомилися на Гаронні.
Він поглянув мені в очі, я була йому вдячна за це, нарешті хоч трішки відваги. Нарешті хоч трішки справжньої близькості. Я не відвела погляд, в нього були золоті очі, як краї його часослова.
-- Отже, я Вам не огидний? – запитав він хриплим голосом.
Чудове запитання. Він був Капетингом, ненависним Капетингом. Але він був також милим, і не таким податливим, як я очікувала. Він ще не став чоловіком, як Рай, і вже точно не був воїном чи королем, який приймав власні рішення. Він не був герцогом Аквітанським, не дивлячись на те, що я щойно подарувала йому цей титул. Але в нього була найчистіша душа з усіх, які я досі зустрічала і ця крихкість вже турбувала мене. Я наполягаю, турбувала. І мене турбувало, що мене це турбувало.
-- Ні, Ви не Молодий король, якого я очікувала, і Ви собі навіть не уявляєте, як мене це тішить.
За відсутності ініціативи з його боку, я почала роздягатися. Моя нічна сорочка відкривала більше ніж приховувала, вона слугувала, щоб розпалити пристрасть недосвідченого чоловіка, і щоб для молодої все пройшло швидко і гладко. Та все одно я її зняла.
В моїй пам‘яті назавжди зберігся погляд, який Людовик кинув на мене тієї ночі, бо я ніколи не почувалася краще, ніж коли він вперше провів по мені своїми незайманими очима.
Але жодна мить не є досконалою, як би наша пам‘ять не намагалася вибілити її, і мої дитячі спогади продовжували з відразою спостерігати за його блакитною нічною сорочкою з вишитими ліліями. Скидалося на те, що Людовик не збирався її знімати. Він завалився на мене всією своєю вагою і його світле волосся впало мені на обличчя. Я з усіх сил затиснула повіки, спогад про те, що зі мною вчинили його дядьки, інші Капетинги, яких я вбила, не йшов мені з голови. Я закам‘яніла, він стурбовано відірвався від мене.
-- Я Вас скривдив?
“Ще ні”, -- подумала я.
-- Ні, просто… -- відповіла я. – Ви не могли б зняти нічну сорочку і залишитися тільки собою?
Людовик відсунувся від мене і звільнив від своєї ваги. Ліг поряд зі мною, споглядаючи на стелю кімнати.
-- Боюся, Ви просите надто багато, як на одну ніч. Ніколи не думав, що мені доведеться віддатися жінці, ще й за таких обставин. Цієї ночі, коли я став сиротою, королем Франції, а мої руки набули королівського дотику, сьогодні… Це безглуздя, яке не має з нами нічого спільного, Ваша Величносте.
-- Елеонора, будь ласка. Принаймні на самоті будьмо Людовиком і Елеонорою. – Я не згадала свого справжнього імені, Лія. Воно залишалося для Рая, і спогадів про нього, коли він вирушив у Антіохію, я присягнула собі, що більше ніколи не вимовлю його вголос.
-- Хай буде Елеонора.
-- Послухайте, -- сказала я йому. – Зараз ми самі, Вашого батька немає…
Я не повинна була говорити про Товстого, ще ні, бо щось отруювало його думки, я зауважила це по тому, як вороже він глянув на мене.
-- Батько помер, саме сьогодні… -- відповів він тихим голосом.
-- Що Ви хочете цим сказати?
-- Я не можу забути те, що розповів мені Сюжер, коли ми прибули в Тайбур.
-- Що він розповів?
-- Він сказав мені про Вашу чисельну свиту аквітанців. Почет, який кілька тижнів тому з‘явився в нашому палаці в Парижі.
-- З ними були якісь проблеми? Я наказала, щоб вони беззаперечно слухалися Вашого батька. Вони були неслухняними?
-- Подейкують, що аж занадто. Старанні, активні, працювали зранку до ночі, а кухарки… Кухарки привезли з собою смачні аквітанські рецепти, пироги з грушкою, полуничні мармелади, горщики з медом… Мого ненаситного батька було легко спокусити. Він прокрадався в комори, багато разів його заставали зненацька, коли він крав глечики з яблуками у вині.