Я вдала, що нічого не розумію.
-- І навіщо Сюжер розповів це Вам?
-- Ви ж чули, як він помер. Вуха потемніли, нігті повідпадали. Хворі на дизентерію таких симптомів не мають. Він не потів, зовсім не потів. Полотно посиніло, але залишалося сухим.
-- І?
-- Коли я бачив батька востаннє, з нього піт стікав рясними струмками! – вигукнув він, і мені довелося заткнути йому рота. Наші погляди знову зустрілися, але цього разу ми немов знаходилися всередині бурі.
-- Гаразд. І що Ви підозрюєте? – запитала я.
Тоді він встав у своїй нічній сорочці Капетингів, повернувся до мене спиною і пішов щось шукати в одязі.
Гадаю, це було найгірше – тиша. Що він не відповів.
-- Кого Ви підозрюєте? – повторила я ображено.
Я почала одягатися. Наша шлюбна ніч закінчилася.
Людовик повернувся, я закричала. Цим разом це він попросив мене бути тихо, поклавши палець мені на вуста. Поглянув у бік дверей, у бік Сюжера, який був свідком всього цього.
Я потягнула його до вікна і відчинила віконниці. Гарячий нічний вітер залетів і оточив нас, але між нами залишився тільки лід.
-- Ви підозрюєте мене, хай Вам чорт, -- промовила я розлючено. – Ви підозрюєте, що я відправила вбивць, щоб отруїти Вашого батька.
-- Завжди розповідали, що в Аквітанії залишилися відьми, отруйниці з древнього Риму. Що аквітанки вивчали їхні вміння, і що їхні роди вціліли до наших днів.
-- Я теж читала Плінія Старшого, -- відповіла я. – Це тільки легенди франків, щоб лякати дітей. Я запитаю Вас тільки раз: Ви підозрюєте мене?
-- Звісно, що підозрюю.
-- Це говорите Ви чи хтось з Вашого оточення говорить за Вас?
Невдоволений, Людовик відійшов від вікна.
-- Я залишаюся Молодим королем, для Вас я тільки це. Мені вже сімнадцять років, але Ви продовжуєте недооцінювати мене.
Він мовчки дивився на мене. Я знала, що він приймав рішення, можливо, він мав рацію і вже мислив, як король. Далекий король, що дивився на мене, як дивляться на ворога.
Він направився до скрині, де зберігався одяг, який він повинен був одягнути наступного дня. Витягнув кинджал.
-- Цього буде достатньо, -- сказав він мені. – Не бійтеся, ходіть до ліжка.
“Не бійтеся…”, ці самі слова промовив його дядько, коли затягнув мене під міст на Гаронні. “Не бійтеся, маленька герцогине.”
Я вдала, що покірно послухалася, підійшла насторожено, було достатньо одного мого крику, щоб підняти на ноги Тайбура, готового, я була впевнена, захищати мене з другого боку дверей.
Два мертвих королі за одну ніч.
Забагато, як на Францію, забагато також, як на герцогиню Аквітанську. Буде оголошено війну, васали короля Франції нам цього не пробачать. Повинен бути якийсь інший вихід.
Я підійшла до ліжка, він чекав, сидячи з гострим кинджалом в руці.
-- Дайте мені Вашу ногу, -- наказав.
Я простягнула, простягнула голу ногу, він взяв її в руки і вбив кинджал під щиколоткою.
Потекло кілька крапель крові, Людовик поклав мою ногу посеред ліжка. Кров намочила простирало.
-- Виглядає достовірно? – запитав він мене. – Ви були присутні на більше verba de futuro ніж я.
-- Так, виглядає достовірно.
-- Тоді прикрийте рану. Зможете самі вилікувати? Я не хочу, щоб Вас оглядав якийсь лікар; при дворі в Парижі всі патякають язиком, і не кажіть мені, що придворні в Аквітанії більш стримані. Всі патякають, -- повторив він.
-- Ніхто не зауважить, як вона загоїться, не переймайтеся.
-- Хочете поспати? – запитав.
-- Тільки якщо Ви заховаєте кинджал в скрині.
Людовик послухався, а тоді, вже неозброєний, підійшов до дверей. Ледь прочинив їх.
-- Подружній обов‘язок виконано, -- промовив він голосно. – Завтра фрейліни можуть забрати доказ. Йдіть спати. Нас чекають в Парижі, похорони й коронація.
Він знов зачинив двері й одна за одною задув всі свічки розкладені по кімнаті.
-- На добраніч, сеньйоро, -- сказав він у темряві, коли закінчив.
-- На добраніч, сеньйоре, -- відповіла я, лягаючи в ліжко.
Але я не спала, та й він теж.
Я повторила за Посібником життя герцогів Аквітанських: “Коли трапиться щось неймовірне, неочікуване і незрозуміле, запитай себе: Кому це вигідно?”, написане одним з моїх прапрадідів.
Те, що батько помре в тридцять вісім років у Компостелі було неймовірним. Кому це вигідно?
Те, що король Франції загине невдовзі після шлюбу сина з найбагатшою спадкоємицею в християнському світі було незрозумілим. Кому це вигідно?