Протягом кількох місяців Парка забрала двох наймогутніших в цій частині світу чоловіків. І жорстоко познущалася над їхніми тілами, навіть залишила два однакових трупи.
Кому вигідна ця чума, яка діяла тільки на королів і герцогів? І всі відповіді вели мене до одного імені.
14 Легенди про кастратів
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1137
Було літо, але здавалося, що всередині мене був січень. Падав дрібний дощ і в небі відмовлялося з‘являтися сонце. Хмари були низькими й сірими, немов їх пригнічувала вода, яку вони в собі несли.
-- Це набережна Орфевр, -- повідомив мене турботливий Людовик. – На острові Сіте в нас дві фортеці, що захищають нас: Малий Шатле на лівому березі й Великий Шатле, яка захищає великий міст.
Я поглянула на правий берег Сени, десятки маленьких човників маневрували, щоб не зіткнутися між собою і не перевернути свої кошики. Знову річка оточувала мій майбутній дім.
-- Це торговці водою, -- сказав він мені, дивлячись у віконце в нашій кареті. – Зараз літо, але це Париж, він ніколи не буде таким сонячним, як Аквітанія. В усякому разі не всі дні такі сумні й сірі, повірте мені.
-- Не переймайтеся, сеньйоре, -- відповіла я. – Навіть королям сонце не підвладне.
Людовик вдячно посміхнувся. Він був таким спокійним… і, признаю, його присутність заспокоювала мені нерви.
Дні, що минули під час подорожі з Бордо в Париж, були спокійнішими, ніж наша шлюбна ніч. Інколи ми розмовляли, інколи мовчали, але між нами виникла якась спокійна близькість, хоча я бачила, що він був стурбованим.
“Невже моє майбутнє буде таким жахливим?”, подумала я, побачивши його погляд, що слідкував за моїми жестами.
Коли я виходила з карети, Людовик запропонував свою руку. Один з солдатів, швидко і мовчки, підклав пеньок оливкового дерева, щоб я могла злізти, що я й зробила, приховуючи розпач при виді своєї нової домівки.
Королівська резиденція не мала нічого спільного з нашими замками в Пуатьє чи Бордо. Це була груба і міцна, майже вульгарна будівля. Каміння замку де ла Сіте було вологим, а кути й сходи поросли мохом.
У внутрішньому дворі нас чекала прислуга і, як я відразу здогадалася, мої нові родичі: брати Людовика.
Чотири хлопці й дівчинка, всі Капетинги зі світлим волоссям і золотими очима, всі одягнені в блакитне і прикрашені жовтими квітками лілії. Частокіл впорядкований від найстаршого до наймолодшого, який збудив у мене найгірші спогади.
Генріху було шістнадцять, Роберту чотирнадцять, Констанції тринадцять, Філіпу, в якого було ім‘я старшого брата, що загинув, дванадцять, Петру ледь виповнилося одинадцять.
Я посміхнулась їм, всі дисципліновано вклонилися.
Їхня мати, Аделаїда, ще не повернулася в Париж. Вона стверджувала, що затримується, бо розпоряджається нашими незліченими шлюбними подарунками.
-- Це моя королівська охорона, -- вказав мені Людовик. – Тьєррі де Галеран, секретар мого батька, а зараз мій найвірніший друг.
Галеран був з тих людей, чия слава їх випереджає. Він був хрестоносцем і повернувся зі Святої Землі кастратом. Історія була заплутаною. Одні твердили, що він став кастратом від холоду, повертаючись зі Святих Місць його люди загинули під час снігової бурі, й тільки він вижив, але не весь. В нього відмерзли частини тіла і він поховав їх разом зі своїми товаришами.
Інші аквітанські коти прислали мені більш фантастичні й збуджені звіти, в яких йшлося про гарем і викрадення еміром, і що коли його кастрували, то змусили стерегти жінок, поки з чиєюсь допомогою йому не вдалося втекти.
Байки чи ні, Галеран був з тих, хто не потребував жодних легенд, одного його вигляду вистачало, щоб вночі вам снилися кошмари.
Він був здоровенний, як віл, плечі ширші навіть ніж в Людовика, білий плащ і червоний хрест хрестоносця. Колючий погляд, порожній і холодний. Його очі зраджували професійного військового, були позбавлені життя, але все бачили. Вилиці високі й гострі. Було неможливо визначити його вік, здавалося, він був одним з тих старців, яких ніколи не залишає енергія.
Члени королівської охорони були природними ворогами моїх аквітанських котів, якщо їх вдавалося викрити. Багатовікова війна з підступними сутичками, що ніколи не закінчувалися добре. В усьому Іль-де-Франсі королівська охорона славилася своєю жорстокістю: Товстий король надав їм повну свободу у виборі методів, вони об‘єднували в собі найгірших забіяк, що сліпо слухалися Галерана і його правої руки – Жільбера.
Найбільш стримані називали Жільбера громом. Найбільш чесні – справжньою людиною-монстром. В корчмах розповідали, що Жільбер, відколи повернувся з хрестового походу, де врятував Галерана, то вбивав невірних голими руками або копняками. Інші, перехрестившись, стверджували, що він міг поламати людські кістки на дрібні шматки.