Ми пройшли повз невеличку ятку, де підвішене на жердині, колихалося яскраве зелене знамено з намальованою жабою. Якийсь дідусь витягував з плетених кошиків жаби, він діяв спритно, не дивлячись на те, що йому бракувало ноги й він спирався на милицю. Одну за одною він розрубував їх посередині, а коли назбиралося пів десятка, вручив хворобливій служниці, я так думаю, якогось барона Людовика. Жаб‘ячі лапки були делікатесом, а їхня ціна не для бідних.
Адамар ледь кивнула йому і заглибилася в провулок, де торговці продавали ліки й висушені трави. Здоровань з довгим волоссям зав‘язаним у косичку, як його носило багато наваррців, тримав велетенський пучок чортополоху.
-- Мені потрібно трохи олеандру, добрий чоловіче. Добрі люди сказали мені, що його можна знайти тільки тут, -- промовила Адамар, поправляючи чепчик.
Побачивши, як вона розмовляє, я посміхнулася. Я й гадки не мала, як вона це робить, як їй вдається приховати свою силу і перетворитися в когось настільки безневинного. В очах наварця Адамар була всього лиш приємною і тендітною бабусею. Вона вміло користувалася голосом, могла вдати навіть змучений тон сторічної жінки, втягувала голову між плечі, щоб підкреслити горб і її відвертий погляд бабусі відводив усякі підозри, якими підозрілими не були її питання.
-- Але, добра жінко, може Вам краще меліси?
-- В моєї онуки хворе серце, тільки олеандр сповільнює їй биття серця.
-- Його важко здобути навіть в моїх краях, не кажучи вже про ці широти.
-- Може Ви знаєте когось, хто може привезти, я щедро заплачу.
-- Справа не в грошах, бабусю, це просто неможливо. Як би я його не здобув, це буде не скоро, необхідно відправитися в Наварру, щоб його придбати, олеандр збирають у вересні, але на складах він не витримує й місяця. Його вже намагалися й висушувати, але суха рослина втрачає всі свої якості.
-- Всі? – перепитала Адамар, дивлячись йому в очі.
-- Всі, бабусю, корисні якості й… -- він відкашлявся, -- і не дуже корисні. Ні на що не годиться. Я хочу сказати, олеандр можна здобути тільки осінню і немає сенсу замовляти, щоб мені привезли його в Париж. Не хочу Вас обманювати, я змушу Вас чекати, а Вашій онуці легше не стане.
-- Що ж, дякую, -- попрощалася Адамар, і я зауважила її стурбований вираз обличчя.
-- Олеандр був моїм найкращим припущенням, кохана Ліє. А тепер я в розгубленості, -- пробурмотіла вона до себе. – Ваш батько загинув в квітні в Компостелі, і то не через олеандр, та й Товстий король теж ні, бо він загинув влітку в Парижі.
-- Тоді перечисліть вголос, який ще вибір отрут існує? Ви завжди говорили, що тварина, рослина чи камінь… все може бути отрутою.
-- Все може бути отрутою, -- повторила вона. – Але це не звичайна отрута, а може настільки звичайна, що ніхто не думає про неї, як про отруту.
-- Тільки не філософствуйте, Адамар, -- перебила я її нервово.
В мене теж було враження, що за нами стежать. Я спостерігала за всіма обличчями, чи вони не повторюються, ловила погляди, чи вони бува не ворожі. З Адамар я почувалася в безпеці, проте ми обоє були насторожі на тому французькому ринку на правому березі Сени.
-- Все може вбити: вода, пшениця, земля… У відповідній кількості кожен елемент може перетворитися на зброю.
-- Пшениця, кажете? Пшеницю можна знайти як в Компостелі, так і в Парижі. Невже вона отруйна у великих кількостях?
-- Ні, якщо тільки якийсь дурень не сплутає її з житом, на якому паразитують пурпурові ріжки. Я мала на увазі не з‘їсти її. Пам‘ятаю після жнив одного чоловіка засипало пшеницею: вони обставили це як нещасний випадок, але його брат, який завжди заздрився на його землю, скористався тим, що той заснув в канаві поряд з дорогою і висипав віз пшениці на бідолаху, який задушився нездатний видобутися зі смертельної пастки. Брат вдавав, що не бачив його, плакав перед владою, щоб йому пробачили. Я йому не повірила, знала, що він заздрив брату ще з дитинства. Таким чином, користь якої він добивався, пшениця, стала також знаряддям братовбивства. І так само я думала, що немовля, яке поцілував Ваш батько, інша жертва, перетворилося в знаряддя вбивства. А ще існує сіль, невинна сіль. Ваш дідусь розповідав мені про певну смерть, “смерть від солі” або “білу смерть”, про яку він довідався під час хрестового походу. Шістнадцять ложечок солі достатньо, щоб вбити когось вагою шістдесят шість кілограмів. Достатньо зв‘язати засудженого і змусити його з‘їсти сіль. Жодне тіло такого не витримає. Водою теж можна вбити, катування краплинами води, яке застосовують в інших королівствах дуже просте і дуже ефективне: достатньо змусити засудженого випити сім глечиків води, щоб вбити його. Римляни робили це ще жорстокіше: вони перев‘язували член ворога мотузкою, щоб він не міг помочитися і змушували його пити, доки в нього не лопав сечовий міхур.