Кров обпекла мені щоки.
-- Яким поганим чоловіком, поганим королем, поганим лицарем я був для тебе, -- сказав я і водночас попросив мовчати, поклавши палець на вуста. Я зайшов до неї в хорал і тоді підпер дверцята ще незакінченою лавочкою.
Елеонора насторожено спостерігала за мною, як за якимось привидом, немов не вірячи в цю неправдоподібну зустріч.
-- Гадаю, ти підслухав нашу невеличку нараду… -- сказала вона.
-- Правильно гадаєш.
-- Відповідаючи на твоє інтимне запитання. Чесно кажучи, сьогодні, якщо рахувати за його дивною порадою, пройшло майже два тижні від моїх останніх місячних.
-- Ходи до мене, -- попросив я.
-- Тут, в хоралі? – запитала вона зі скептичним поглядом.
-- Ми вчинили злочин під святим дахом. Я хочу привести нових людей у цей світ також під святим дахом.
“Так, наче Бог веде рахунок людей, яких ми відправили до нього і тих, кого він відправив нам,” – хотів я додати.
-- А вірні, які зараз моляться в нас під ногами?
-- На цій висоті нас ніхто не побачить.
-- Тоді досить зайвих церемоній, -- сказала вона сама до себе. А тоді рішуче додала. – Принаймні сядь на лавочку органіста. На підлозі повно тирси й цвяхів.
Я послухався з посмішкою. Першою за сотні років.
-- На тобі дуже важка сукня, на ній стільки коштовних каменів і стільки парчі. Не знаю, чи мені вдасться зняти його, -- вказав я.
-- В цьому немає потреби, а от я зніму з тебе вериги. Не хочу, щоб твої рани відкрилися, не можу дивитися, як ти стікаєш кров‘ю.
Отже, голий король і одягнена королева, не існувало таких шахів, щоб передати нашу партію.
Я позбувся балахону, передбачливо залишивши тільки сандали зі шкіри на ногах.
Елеонора терпляче знімала вериги мені зі стегон і ті, що ранили мені руки.
Тоді, мовчки, як того вимагала ця затія в такому відкритому місці, вона підняла важку спідницю і сіла на мене, який був вже давно готовий після такого довгого утримування.
Вона обережно осідлала мене, немов боялася скривдити, немов вважала мене крихким, можливо я таким і був, бо в мене знов закрутилася голова і мені довелося приховувати це від неї.
На якусь мить, одну єдину мить, нам було добре, її зосереджені очі шукали мене, коли вона скакала на мені, а я тримав її за зап‘ястки, щоб вона не впала на брудну підлогу, яка її не заслуговувала.
Почалися стогони, я закрив їй вуста, а вона закрила мені, вкриті потом, ми ледь утримувалися від сміху.
Спільники, немов побратими з війська, що зустрілися після довгої розлуки й впізнають свої пристрасті й свої звички, й припиняють незгоди стаканчиком гіпокраса.
І тоді мене ще раз осінило: так само, коли в мене з‘явився королівський дотик й мої руки про це знали та почали лікувати, в цю мить я відчув, що Елеонора щойно завагітніла, що ми зачали спадкоємця Франції.
-- Ми назвемо його Філіпом, -- сказав я урочисто. – Як того, що мав успадкувати після батька, та залишився на дорозі зі скрученою шиєю. Як мого дідуся Філіпа I. Майбутнього короля Франції зватимуть Філіпом.
47 Марія
ЛЮДОВИК
Париж, 1145
Вона була смаглява, як Елеонора. Маленька копія. Коли малу дали мені в руки, фрейліни королеви стримали подих, так наче я міг упустити її.
-- Залиште нас самих, -- попросив я прислугу. Невже вони зауважили, що в мене тремтять коліна?
Виснажена Елеонора посміхалася, мокре волосся прилипло їй до чола.
-- Я виконала свій обов‘язок, Людовику. Ти тримаєш майбутню королеву Франції, -- промовила вона задоволено і сперла голову на м‘яку подушку. – Залишилося тільки підібрати відповідне ім‘я, яке буде вказувати на її велич.
-- Прийшов отець Бернард, а також Сюжер, -- повідомив я.
Роди були обурливо довгими й через три дні після того, як почалися болі, палац в Сіте наповнився гістьми, зацікавленими, щоб зайняти місце в новій ситуації. Барони й дворяни чекали зі своїми подарунками в залі для аудієнцій.
-- Бернард пропонує, що раз ми молилися кожен день до Діви Марії, щоб вона вчинила чудо, було б правильно віддячити, назвавши малу на честь матері Христа.
Якусь мить Елеонора міркувала. Можливо вона обдумувала інші імена, але я завжди пропонував тільки Філіпа і знав, що його жіночий відповідник – Філіпа, як в її бабусі Філіпи Тулузької – не віщував би нічого доброго в житті нашої доньки.
--Отже, Марія? – погодилася вона.
-- Марія Французька, -- сказав я з посмішкою і поцілував доньку в маленьке чоло, червоне і зморщене.
Вона пахла лавандою і аґрусом. І звісно ж була аквітанкою. Я чудово знав, що вона, так само як її мати, зведе мене з розуму від любові.