-- Довгого життя, герцогу. Те, що Ви хочете запропонувати, може почекати. Зараз не найкраща пора. Ми з королевою змучені після довгих пологів і нам обом потрібен відпочинок.
Жоффруа став струнко, не дивлячись на те, що був нижчим від мене, він випромінював приголомшливу впевненість.
-- Я не збираюся проводити цю ніч в Парижі, мої володіння вимагають постійної присутності, впевнений, що Ви мене розумієте, адже Ви тепер герцог-консорт Аквітанії. Одним словом, вислухайте мою пропозицію зараз. Так буде краще для нас всіх.
-- Я наполягаю, герцогу, король Вас зараз не прийме.
-- Нехай заходить! – пролунав голос Елеонори крізь напіввідчинені двері.
-- Ваша Величносте, не думаю, що буде правильно приймати герцога Нормандського у Ваших покоях в ослабленому стані, в якому Ви зараз знаходитеся… -- втрутився Сюжер, стривожений, коли Елеонора наблизилася до косяка дверей з Марією на руках.
-- Це вона? – перервав його герцог, немов ми з Сюжером були невидимими. Він поглянув їй в очі, вона не відвела погляд і на одну мить я помітив між ними якийсь зв‘язок, що не сподобався мені. – О, Ви чудова жінка і чудова мати! Вона буде така ж прекрасна, як Ви, і Ви об‘єднали два древніх і могутніх роди.
-- Заходьте, якщо у Вас є якась пропозиція. Король і його радник вже йдуть. Я Вас приму.
Герцог не чекав моєї згоди та зайшов у покої так, наче робив це вже тисячу разів.
Ми з Сюжером дивилися один на одного, стривожені, а двері королеви закрилися перед нами.
48 Тиша і грім
ЕЛЕОНОРА
Везле, 1146
Настав час відплатити за послугу… і це нам дорого обійшлося. Два роки нашого життя і голова дорогої нам людини. Такою була ціна, яку ми заплатили Бернарду Клервоському.
Везле, за кілька миль від Парижа.
-- Навіщо потрібні нублятори, які попросив у нас Бернард Клервоський? – запитала Аліса, коли ми підіймалися дерев‘яними сходами на поміст, що був збудований за містом.
-- Зараз побачимо, -- відповіла я, оглянувши небо.
Безжальне сонце – ледь прикрите то тут, то там парою хмаринок – тижнями боронило благодатного дощу, про який так просили селяни в своїх молитвах.
-- А присутність всіх шевальє з Гасконі та Пуату? Більшість з них стривожені й невдоволені, Елеоноро. Жоффруа де Ранкон, Молеон, Лузіньян… прибули сюди, бо поважають тебе як герцогиню, а не заради короля Франції. Але не зловживай своєю владою, вони гордовиті, і якщо вони тут, то бажають знати, навіщо їх покликали. Їм не хочеться бути покірними маріонетками, що слухаються, не знаючи причини.
-- Я це чудово розумію. Мовчи, наближається король.
Людовик разом з отцем Бернардом широким кроком підіймався на головний поміст значно швидше від нас.
Коли вони обганяли нас, ми схилили голови.
-- Ваша Величносте… -- прошепотіла Аліса до свояка.
Я промовчала. Я й далі не могла розмовляти з Людовиком. Знов оніміла в день, коли народилася Марія. Відтоді мені не вдалося вимовити жодного слова в його присутності. На моє величезне полегшення, моя німота обмежувалася до його присутності. З усіма іншими слова з моїх вуст виходили цілком природно. Тільки з ним, коли я бачила його, то пригадувала… там під мостом… як тільки я його бачила, моє горло відмовлялося видавати будь-який звук. Спочатку це був жах. Жах з мого боку, і з його теж.
Потім ми уникали одне одного. Ми навчилися робити це непомітно, щоб не похитнувся трон.
А ще я перестала бути ногами, що розсувалися щомісяця, бо як тільки бачила його, перед мною з‘являвся образ блакитної тканини з ліліями і я знов починала блювати щоранку і потребувати лавандових відварів щоночі. Волосся на потилиці ставало мені диба, коли я бачила кількох Капетингів разом, я здригалася, якщо Роберт Дре показувався з братами на плацу.
Потім, з плином тижнів, злість на Людовика і його боягузливу мовчанку протягом стількох років змінилася якоюсь безнадією. Все найгірше, що могло трапитися в моєму житті, вже трапилося. Як сказав один філософ, двічі в одну річку не ввійдеш, бо її води постійно течуть і змінюються.
З часом відбувається те саме.
Минуле ніколи не повторюється, ніщо не буває таким самим. І якщо події повторюються, вони ніколи не трапляються з тією самою особою, а з кимсь старшим, за інших обставин. І те, що трапилося під мостом, на очах в Людовика, більше не повториться, якщо тільки я не буду переживати це кожної ночі в своїх кошмарах. Я вирішила більше ніколи не брати цього до голови.
Damnatio memoriae.
Відволіктися, розчинити гірку отруту ложкою меду. Я марила Аквітанією, але Марія і турботи пов‘язані з нею, не давали мені просвітку за порожніми, невідкладними справами, жодних політичних планів. Я була щаслива, що моя донька була маленькою смуглявою аквітанкою з дикими очима, блакитними й широкими. Моя кров не змішалася з кров‘ю Капетинга, я народила маленьку копію себе, Рая, батька, і зрозуміла тваринну ненависть матері до мене, коли їй в свій час довелося змиритися, що з її лона народилася пуатевинка, яка не мала нічого спільного з нею і з її родом. Зрозуміла, але не пробачила.