Бернард, в якого був тонкий слух, скористався ситуацією:
— Deus vult! – вигукнув він тріумфально.
Навіть прапороносці підтримали його:
— Deus vult! Deus vult!
-- Отже, хто прийме знак хреста сьогодні? Хрестоносці матимуть повне пробачення гріхів!
Людовик заціпенів, стурбований погляд, який він кидав на Бернарда протягом його закликів, змінився запитальним, сповненим надій.
-- Повне пробачення? – втрутився мій чоловік.
Немов очікуючи цього питання, отець Бернард повернувся до нього з широкою посмішкою.
-- Саме так, любий королю. Я розмовляв з Богом: це правда, що душі Спаленого Вітрі досі плачуть в небі й вимагають відплати. Тому його чудо було неповним, він продемонстрував свою силу, але не подарував його Вам. Злочин був дуже тяжким, Ваша Величносте, і Бог виставляє на пробу всю Францію і Аквітанію. Він розмовляв зі мною і був категоричним: вирушайте разом в Святі Місця, французькі й аквітанські барони. В паломництві візьме також участь германський імператор, Конрад III. Я цим займуся, Бог вже розпорядився. Отже, французи, аквітанці й германці стануть військом господнім.
-- Але… король crucesignatus? Мене не буде при дворі майже… два роки, а може й більше. Я не відмовляюся від мук і небезпек паломництва, це чудова форма спокутати мої жахливі гріхи, але… знехтувати справами Франції?
-- Сюжер займеться справами Франції, -- вирішив Бернард.
-- І королева-мати, -- втрутився догідливо Сюжер. – Аделаїда Савойська допоможе мені своїм досвідом.
-- Вирішено. На час вашої відсутності вони будуть батьком і матір‘ю Франції, -- постановив Клервоський.
Але натовп вимагав уваги, як голодне орля хробаків. Отець Бернард, завжди насторожі, серією скупих жестів вказав кільком прислужникам відкрити таємничі скрині й витягнути з них кілька десятків полотняних червоних хрестів, які кинули в порожнечу.
Маси з криком накинулися на них. Сотні людей налетіли на червону манну і за кілька хвилин від полотняних хрестів не залишилося й сліду.
-- Deus vult! Невже немає надії на спокуту для всіх? – голосно нарікав якийсь барон на коні, що залишився без хреста.
Багато хто його підтримав.
-- Смерть Зенгі! – заголосили інші.
-- Яка недбалість, який брак віри! – крикнув Бернард полум‘яно. – Під час своєї проповіді на горі Голгофі Ісус наділив усіх хлібом і рибою. Хіба я не зможу наділити вас якимись полотняними хрестами? Дайте кинджал, Ваша Величносте!
Людовик, здивований таким наказом, витягнув свій кинджал Капетингів і обережно простягнув його отцю Бернарду.
Той скинув червоний балахон і показав натовпу тіло грецького гімнаста, виснажене постом, але високе і прекрасне, і тільки бездоганно білі панталони прикривали його сором.
Його послушники поспішили на допомогу, порвали балахон на клаптики, і діставши з дна своїх скринь мотки ниток, швидко спорудили грубі хрести.
Крики досягнули апогею коли нові хрести – цим разом з додатковою нездоровою пристрастю, бо вони торкалися тіла отця Бернарда – полетіли в натовп.
І тоді трапилося щось, чого ніхто не очікував.
Отець Бернард урочисто вдихнув, немов воскреслий, розклав руки хрестом, як свого часу це зробив розп‘ятий Ісус, повернувся, глянув на королівську свиту з посмішкою сповненою спокою і кинувся з кафедри на руки своїх відданих вірян.
50 Дон Гайферос
ЕЛЕОНОРА
Париж, 1146
Немов фурія я увірвалася в королівський скрипторій.
-- Я не залишу Марію без матері! Я не повторю шлях своєї вічно відсутньої матері!
Людовик припинив монотонний стук палички, якою він змішував блакитні пігменти і глянув на мене великими очима.
-- Ти обізвалася до мене… -- спромігся він сказати.
Я теж була здивована, і на якусь мить засумнівалася в причинах, що привели мене сюди.
-- Може тому, що нарешті нам потрібно обговорити життєво важливу справу, -- відповіла я, зачиняючи в себе за спиною двері. – Нашу доньку. Ти дійсно маєш намір змусити мене супроводжувати тебе в Святу Землю? Це так необхідно?
-- Це твої барони.
-- І аквітанські гроші, -- додала я.
-- Це теж, кампанія буде дорогою. Франція тебе потребує, весь християнський світ тебе потребує. Ти не можеш ігнорувати цей поклик.
-- Ціна дуже висока. Невже ти цього не бачиш?
Він втупив у мене золотисті очі.
-- Звісно, що бачу, Елеоноро. Звісно, що бачу. Але невдовзі Марія вступить в якийсь монастир, і я впевнений, що під час нашої відсутності Аліса й моя мати наповнять її любов‘ю. Рідко коли потомок королів залишається з батьками при дворі все своє дитинство.