Я підійшла, але не надто близько. Після стількох років під апостольником, я вже не пам‘ятала її волосся. В неї були білі коси, такі ж довгі, як мої. Вода доходила їй до грудей, вона ліниво відпочивала, сперши лікті на край мармурового басейну. Дві черниці перевернули відро з окропом і нас знов вкрила пара.
-- Роздягайся і гайда до мене, твоя сукня коштує більше ніж трапезна, волога може пошкодити її.
-- Попросіть нехай сестри підуть собі, будь ласка, -- наказала я.
-- Хай буде так. Підозрюю, що ти приїхала не тільки, щоб зробити нашому ордену значне пожертвування в п‘ятсот сольдо? – погодилася вона. І легким жестом руки мовчазні черниці зникли в імлі.
-- Чотириста, -- поскаржилася я, роздягаючись.
-- Я чула – п‘ятсот.
-- Від кого Ви чули п‘ятсот?
-- Не має значення від кого. Може мені це сказали три єпископи, яких я підбила підтримати певний каприз?
-- Скільки часу Ви ще будете доїти мене за ту послугу, бабусю? – відповіла я, залізаючи в гарячу лазню і сідаючи перед нею.
Тепло розслабило моє тіло, м‘язи змучені після поїздки верхи, спину, яка боліла, бо я тримала її прямо, завжди прямо. Постава королеви, довічний вирок.
-- Я попереджала, що це обійдеться дорого, для багатьох людей. І я зазнала втрат. Але ви наполягали і я вас підтримала, Аліса – моя онука. Мені подобається, коли мої онуки стоять на своєму. Мало нас таких, що мають те, що потрібно, щоб відстояти свою думку в світі королів, чоловіків, абатів і пап. До речі, про те, що ти витворяєш зі своєю зброєю… Якого біса ти загубила в Святій Землі? З мене досить сина, якого більше не побачу.
-- Ваш син зараз принц в Антіохії. Хіба Ви не бажаєте, щоб весь Ваш рід стояв на своєму, з молодшим сином включно?
Вона глянула на мене з гордістю.
-- Ти гідна мене онука, бачу, що при французькому дворі ти порозумнішала. Рада за тих скупих франків.
Я відвела погляд, ігноруючи комплімент. Настав час для найважчого.
-- Бабусю, я допитлива від природи. Я питала в Парижі коли помер Товстий король.
Бабуся перехрестилася.
-- Хай Господь Бог утішить його душу.
-- Не насміхайтеся.
-- Я не насміхаюся, хоча, правду кажучи, не думаю, що він утішить його душу, -- сказала вона, клацнувши роздратовано зубами.
-- В палаці Сіте була купа Ваших аквітанських котів. Але в день його смерті ніхто нічого не бачив.
-- Якщо ніхто нічого не бачив, то смерть була природною. Дизентерія забрала не одну велику людину. Звідки в тебе та наполегливість шукати те, чого не було? Звісно, що до мене дійшли повідомлення про твоє розслідування. А також про Адамар і її пошуки на міському ринку. І про її зустріч з лютим охоронцем короля та страту. Така смерть і намарне. Зрештою ти довідалася про щось?
Я глибоко вдихнула, про стільки справ потрібно змовчати.
-- Тільки тиша і порожнеча, бабусю. Після смерті Адамар я припинила розслідування, їй воно нічого не дало, а за мною, як королевою постійно наглядали, в мене були зв‘язані руки.
“Тобі ніколи не довідатися, наскільки зв‘язаною я була”, змовчала я знов. Якби я розповіла про Галерана і те, що він насправді зробив з Адамар і зі мною, це перетворило б давнє протистояння між аквітанськими котами й королівськими охоронцями у відкриту війну.
Ні, я відступила і промовчала, знаючи, що бабуся Філіпа цього не зрозуміє і як буде діяти з Фонтевро, з гордості й з люті. Але я була в Парижі, за мною спостерігав Галеран, і гордість та лють були гріхом, який я не могла собі дозволити, якщо хотіла жити.
-- Отже, смерть Товстого була природною, -- прийшла вона до висновку.
-- Ні, -- сказала я. – Вона була надто вигідною, щоб бути природною, надто схожою на смерть мого батька. Я відмовляюся вірити у випадковості.
-- Ти думаєш, що той хто вбив мого сина в Компостелі, отруїв також Товстого.
-- Роками я так думала. І це мене засліпило. Та сама особа, той самий мотив, той самий спосіб вбивства. Це мене засліпило і спантеличило. Навіщо вбивати герцога Аквітанського? Щоб залишити на чолі Аквітанії самотню тринадцятилітню спадкоємицю, це ясно. Навіщо вбивати короля Франції відразу після шлюбу його сина? Щоб юнак, який щойно залишив монастир і яким легко маніпулювати, зійшов на трон Франції. Це теж здається очевидним. Хто міг прагнути ці дві ситуації? Кому вони вигідні? Ніхто не пасував до двох цілей одночасно. Через це я не могла спати три тисячі ночей, майже десять років здогадок в темряві моїх покоїв. Аж поки не побачила, побачила все чітко.
Бабуся глянула на мене незворушно.
-- Просвіти мене, Алієноро, -- сказала вона окситанською.
-- Товстий король помер від отрути так само як батько. Їхні тіла знищив такий самий яд. Але це не була та сама рука. Смерть Товстого короля не була другою частиною того самого плану. Це була реакція на першу смерть. Помста. І те, що аквітанські коти нічого не знайшли – найкращий доказ, що саме хтось з них за цим стояв. Мені потрібно було купу часу, щоб зрозуміти, що ця тиша -- сама по собі доказ їхньої причетності. Ви не втаємничили навіть свою власну зведену сестру і дозволили, щоб вона разом зі мною вела розслідування, настільки таємним був Ваш план.