-- Це француженки. Гадаєш, вони показали б свої груди? – Я засміялася від самої думки. – Вони набожні й сірі, але тямущі й деякі з них вірні.
-- Подорослішай, небого. Як повідомляють коти, при французькому дворі в нас немає союзників.
Я закрила очі, мене переповнювали емоції. “Спокійно, Ліє”.
-- На якусь мить, на якусь коротеньку мить мені здалося, що ти – він, -- спромоглася я вимовити. – Таким я його пам‘ятаю, таким як ти зараз.
-- Пробач, що розчарував тебе, -- промовив він повільно, вивчаючи мою реакцію.
-- Бачити тебе -- це не розчарування, Раю.
-- Дядьку, -- поправив він мене. – Не забувай хто ти, хто я і де ми знаходимося.
-- Дядьку, -- поправилася я. – Це не розчарування, ти знаєш, що я за тобою постійно скучала, а ти не написав мені жодного слова, аж до послання, що привело мене сюди.
-- Я дотримав слова не писати тобі. Спочатку це було, як пити оцет, з роками я навчився з цим жити. Нам потрібно багато чого обговорити й мало часу перш ніж почнуться розмови. Ти відправила кота в Компостелу, як я тебе просив?
Я зітхнула, всередині я вся тремтіла. З Раєм ніколи не було часу, щоб насолодитися миттю, він відразу переходив до дії. Після більш ніж десяти років, що я його не бачила… я й гадки не мала, що до нього відчуваю. Ні, мушу себе поправити. Це не час стояв між нами. Людовик, між нами стояв Людовик.
Я жестом запросила його сісти на траві. Рай поводився дещо насторожено і всівся на певній відстані. Він боявся, що за нами спостерігають, і якщо він поводився так обережно, то, мабуть, знав, що його оточують шпигуни та вороги. Я не знала майже нічого про його становище в Антіохії, тільки те, що отець Бернард присилав нам з Риму. Нічого не варту, упереджену інформацію.
-- Так, -- відповіла я. – Я відправила кота і він зібрав усі версії дона Гайфероса, що їх співають сліпі.
Я простягнула йому скручений пергамент з перекладом поеми, про яку він мене просив:
Куди прямує мандрівник,
Мій мандрівник куди йде?
Шляхом у Компостелу,
не знаю, чи дійде.
Ноги його кривавлять
І вже не може він,
Нещасний! Старий бідолаха!
не знаю, чи дійде.
У нього довга, біла борода,
очей спокійний погляд,
очей синіх, світлих,
блакитних, як морська вода.
“Куди прямуєш мандрівник,
куди ти, бідний старче, йдеш?”
“Шляхом у Компостелу,
а ти куди, солдате, йдеш?”
“У Компостелу, рідний край,
сім років, як його покинув,
побачити його вже не чекав”.
“Скажи, як звуть тебе.
Тримайся мене, дідусю,
здається, тобі бракує сили
продовжувати шлях.”
“Мене звуть дон Гайферос,
Гайферос де Мормалтан,
якщо мені бракує сили,
моя душа їх мені придасть”.
Вони прибули в Компостелу,
зайшли в собор
і каже так
Гайферос де Мормалтан:
“Дякую тобі, мій сеньйор Сантьяго,
я падаю до твоїх ніг,
якщо тобі життя моє потрібне,
візьми його, воно твоє,
я з радістю помру
в цьому святому соборі”.
І старий з довгою бородою
впав замертво на землю,
закривши очі сині,
блакитні, як морська вода.
Єпископ, це побачив
І поховати в соборі наказав.
Так помер, мої сеньйори,
Гайферос де Мормалтан.
Одне з багатьох чудес,
що їх вчинив Сантьяго.
-- Розумієш, про що йдеться в романсі? – запитав мене Рай.
-- Розумію, що паломник зустрічає на шляху молодого солдата, який супроводжує його, аж поки вони не дійдуть до собору в Компостелі, де солдат виявляється самим апостолом Сантьяго, що втілився в молодого солдата, і підводить дона Гайфероса до вівтаря, де той падає замертво, а єпископ хоронить його в самому соборі. Правильно?