-- Це найбільш поширена версія. Спочатку це був Гофредо де Монт-де-Марсан; з роками все переросло в цей варіант, наскільки я розумію, так більше відповідає вимові іспанців. Гофредо – це Вільгельм, я зустрічав інші варіанти, в яких говориться про Гофрідуса, Жофрея, Вілєльмуса, Гільєльиуса… і думаю, немає сенсу нагадувати тобі, що ти успадкувала володіння Монт-де-Марсаном, через яке проходить шлях святого Якова у Гасконі. Я зустрічав також проміжні варіанти, такі як Мон‘Марсан, а навіть схожу поему під назвою Gaiferus, rex Burdegalensis, король Бордо. Такі справи, небого. Всі вони з‘явилися після смерті мого брата в Компостелі. В багатьох говориться про хлопчика-солдата, в інших про сліпого хлопчика. Мушу сказати тобі, те що в них розповідається збігається з версією, яку принесли нам посланці. Найбільш неймовірною і божевільною, в яку ми не повірили. Про Давида, що вбив Голіафа. Хлопчик-солдат з синіми руками, що плакав біля воріт в Рай після того, як твій батько впав замертво перед вівтарем. Легенда все прикрасила і перетворила хлопчика в апостола, щоб заохотити паломників і збільшити паломництво в Компостелу. Але по суті історія розповідає…
-- І це все, все, що ти хотів мені показати? – запитала я недовірливо.
-- Хіба ти не бачиш, що в ній описується злочин проти твого батька?
-- Цього замало, Раю. Того, що ти мені даєш після десяти років – замало. Я проїхала пів світу, щоб прибути сюди після того, як отримала твоє обнадійливе повідомлення. Вже майже рік я не бачила своєї донечки, а ти мені розповідаєш якісь здогадки про те, що його отруїв хлопчик. І це все?
-- І це все? – повторив він. – Я поїхав за ним у Святу Землю, шукав серед облич усіх паломників, блукав у тисячах печер, де, як казали, жив той чи інший пустельник.
-- І не знайшов, бо він мертвий! В тебе немає нічого, хай тобі чорт, -- крикнула я. В Аквітанії ми завжди доходили до криків, судячи з усього, в цій жалюгідній копії дому ми будемо поводитися так само.
Рай зробив безпомічний жест, від якого навіть мені стало боляче.
-- А ти що з‘ясувала за десять років? Ти була ближче до Компостели, в твоєму розпорядженні були всі аквітанські коти. Я принаймні відвідав його гробницю, підкупив єпископа Дієго Хельміреса, щоб він вчинив святотатство і відкрив її та обслідував в священному приміщенні труп, так і не довідавшись чи він належав моєму брату. А ти відвідала гробницю свого батька?
-- Гадаєш, я могла залишити в‘язницю в Сіте? Гадаєш, франки мені це дозволили?
Як розповісти йому про Галерана, як розповісти, що я була б в небезпеці, якби зробила ще хоча б крок, як розповісти про жахливе вбивство нашої любої Адамар, як повідомити про викидня і що Галеран був здатний вбити мого сина. А якщо він підслуховував, він або хтось з його людей? Ні, я була навчена гірким досвідом, а певні уроки не забуваються. Євнуха краще навіть не згадувати. Від нього в моєму житті тільки жорстока смерть.
“Я досі надто сильно кохаю тебе і не хочу ставити під загрозу, коханий Раю”, водночас промовчала я.
-- Знаю, ти боїшся, що за нами стежать, правду кажучи, я теж, -- прошепотіла я. – Тому ми поговоримо про це тільки тут і зараз, пошепки, настільки ми ризикуємо. Вислухай мене, Раю.
Він наблизився з певним побоюванням, будь-хто, хто нас би побачив, міг неправильно тлумачити цю сцену.
-- Поглянь мені у вічі й відповідай: чому Астролябіо поїхав з тобою в Святу Землю?
-- З вірності, він вважав, що буде кориснішим нашому роду тут, допомагаючи мені облаштувати нашу власну Аквітанію. А ще через журбу, його сильно вразило зникнення твого батька, вони завжди були дуже близькими. Протягом цих років ми часто сперечалися, кожного разу, коли я вирушав за якоюсь чуткою про схожого на брата пустельника, він казав мені, що я марную час, що я повинен змиритися з його смертю. Я ніколи його не слухав, можливо це нас трохи віддалило, але тепер, коли він помер від старості, мені його бракує більше ніж рідного батька.
-- Мені потрібна правда, Раю. Ти нічого не знаєш про жовтих жаб?
Я глянула в його блакитні очі й побачила тільки збентеження, ледь не кепкування.
-- Що це за жарт, небого? Ти проїхала пів світу, щоб покепкувати наді мною? Чи ти мариш від втоми після подорожі?
-- Це не маячня, -- сказала я пошепки. – Твоя мати наказала вбити Товстого короля тією самою отрутою, що вбила батька. Астролябіо розпізнав цю отруту, він знав як добути її зі шкіри рідкісних жаб. Тільки вони й аквітанський кіт здійснили вбивство, щоб помститися за батька, навіть Адамар про це нічого не знала. Але ми з нею зустріли на ринку в Парижі торговця, що продавав жаби, проте він загинув під час пожежі у Вітрі перш ніж я змогла запитати про його клієнтів чи постачальників. Правду кажучи, саме тому я приїхала аж в Святу Землю, Раю. Астролябіо мертвий, але я з дитинства пам‘ятаю, що він постійно щось записував і зберігав усе записане. Хочу оглянути його покої, може знайду щось, що дозволить мені продовжити пошуки. А ще хочу розпитати близьких йому людей, може ще хтось знав про ту отруту.