Я подумала чи не вернутися, коли побачила порізані гобелени й перевернуті крісла.
Він не дав мені часу і я знала, занадто пізно, хто був у мене за спиною, хто приставив мені кинджал до шиї та хто вдарив мене по голові.
54 Дзвони б‘ють
ЕЛЕОНОРА
Сицилія, 1149
Це були непевні місяці, як корабель, на якому того світлого ранку я нарешті причалила в порту. Лють і безсилля, що Галеран силою вирвав мене з Антіохії, відразу змінилися поважнішими проблемами.
Я прокинулася в смердючому трюмі з руками зв‘язаними за спиною. Видно пролилося трохи згірклого вина, в темряві я нічого не бачила. Аж поки не почула через дерев‘яну палубу явний грюкіт боротьби.
По приглушених криках я нарахувала п‘ять чоловік, гадаю, дехто з них загинув. Відчинився люк і мене виявила пара солдатів, ще ніколи я не почувалася такою вразливою і беззахисною. Зі зв‘язаними мотузкою зап‘ястками й хустинкою в роті, я могла тільки брикатися, коли вони схопили мене удвох і перенесли на свій корабель. Це були візантійці, і якщо вони взнають хто я, то отримають чудовий козир для переговорів.
Дні й ночі змінювалися в іншому, такому ж вологому і смердючому трюмі. Ув‘язнення притупило мої почуття, я розмовляла сама з собою, щоб не забути слова і ким я колись була. Тепер, коли всі мої плани на майбутнє були порушені, мені залишалося тільки спостерігати крізь щілини ворожого корабля, як минають світанки й сутінки.
Кожного разу, коли один з моїх тюремників спускався з сухою рибою і горнятком води, я повторювала одні й ті самі слова на всіх мовах, якими володіла:
-- Дзеркало, будь ласка.
Мабуть, вони розуміли, бо сміялися з мене, і не дивлячись на те, що вони ігнорували мене, я кожен день повторювала свою вимогу:
-- Дзеркало, будь ласка.
Мені його так і не дали, але всі мої думки було тільки про одне: захований у кишені в складках моєї важкої сукні записник Астролябіо. Ця одержимість стала моїм якорем у морі непевності. “Дзеркало, будь ласка”.
Врятували мене сицилійці, нормандський король Рожер II Сицилійський наказав шукати мене і п‘ять парусників прочісували море, аж поки не знайшли. Він чекав на мене в Полензі.
Вперше в житті я спіткнулася, ступивши на тверду землю, настільки звикла до постійної хитавиці в морі. Й відчула слабість в тілі, я, яка ніколи не хворіла, і яка витримала всі труднощі паломництва, незважаючи на нещадно довгі поїздки верхи, пилові бурі й снігові завірюхи.
Якийсь чоловік з бородою з косичками услужливо підхопив мене під руку, по його свиті я дійшла висновку, що це сам король Рожер II.
-- Королево Елеоноро, боюся, Ви пережили надто багато мук, -- сказав він зі стурбованим поглядом.
-- Сподіваюся, що вони нарешті закінчилися, -- спромоглася я сказати з легенькою посмішкою. – Я завдячую Вам життя, Ви врятували мене від візантійців.
-- Це Ваш чоловік, з яким я уклав союз, перевернув море і землю, щоб знайти Вас. Я виділив кораблі. В обмін він дав нам військо, ми будемо битися в Дамаску.
Дамаск? Отже, з Едесою нічого не вийшло. Нічого не вийшло зі стратегією, яку Людовик так розпачливо захищав.
-- Мій чоловік мене чекає?
-- Він в палаці, з нетерпінням очікує Вас, -- сказав він обережно. – Правду кажучи, я ще не зустрічав чоловіка, щоб так переживав за своєю дружиною. А в королівських шлюбах це взагалі дивина.
Я не знала, що про це думати, про нашу останню розмову в Антіохії. Чи наказав він Галерану викрасти мене? Цей сумнів крутився в моїй голові, аж поки не вимучив мене всю, але чіткої відповіді я так і не знайшла.
Король – мій рятівник, дивився на мене, як на дитину, якій не поспішають повідомляти погані новини. Він щось замовчував, щось, що ще не настав час розповідати. Я читала це на стриманих обличчях його свити, в його манері дивитися на мене, немов я була прекрасним мисливським трофеєм, якому залишилися лічені години життя, але наразі ніхто не наважувався говорити.
Людовик чекав на мене у маленькому приватному салоні. Коли він побачив мене, то здавалося хотів підійти, але потім передумав і залишився на місці, поряд з колоною, що виходила у внутрішній двір. Ми подякували королю Рожеру добрим словом за гостинність і почекали поки нас залишать наодинці.
-- Не знаю, що тобі й сказати, сотні разів я уявляв собі нашу зустріч, але досі не можу знайти відповідних слів, -- сказав він нарешті, його поведінка до мене вже не була такою самою.
-- Я теж не знаю, як дивитися на тебе, поки не довідаюся, що трапилося в Антіохії. Це ти наказав Галерану викрасти мене?
-- Господи, ні! Я наказав покликати тебе, щоб втовкмачити тобі трохи розуму після тієї нещасної асамблеї, і я дійсно віддав наказ війську франків вирушати тієї ж ночі, ми так і зробили, але я гадав, що ти на іншому кораблі, що ти змирилася з таким рішенням. Я не знав, що Галеран застосував до тебе силу, аж поки ти не розповіла це капітанові сицилійського корабля, що врятував тебе.