— О матусю! — благально мовив Аладдін, — Лише ти зможеш випросити у султана його доньку для мене! Я молю тебе піти до нього з таким проханням.
— О, нехай Аллах цьому завадить, мій синку! Чи ж я також з’їхала з глузду, як оце ти?! — сказала мати Аладдінові. — Забудь, ще раз тобі кажу, і думати про таке! Лишень подумай, про що ти просиш. Ну хто ти такий, щоб бажати собі за дружину не кого-небудь, а султанівну?! Син кравця! Та ще й нікудишнього! Та біднішого за твого батька не було у цілому місті. А я, твоя мати, хто така? Хто бідніший за нас? Я походжу зі злидарського роду! То хіба погодиться султан видати за тебе заміж свою доньку? Гідна їй пара — це якийсь цар чи султан, рівний їй за станом і благородством.
Аладдін уважно вислухав усе, а потім відповів:
— О матусю, я й сам думав про все те, що ти тільки-но мені говорила. Я пам’ятаю, що бідняцький син. Але це не перешкода для мене. Я не відступлю. Я щиро вірю, що ти не відмовиш своєму єдиному синові і виконаєш моє прохання, інакше я помру з туги за коханою. Ти ж цього не хочеш?
Щирі слова сина розчулили бідолашну матір, вона лагідно і розгублено сказала:
— О синочку, кровинко моя! Крім тебе одного, в мене нікого немає у цілому світі! Найбільше я б хотіла, щоб ти одружився, і раділа би твоєму щастю, адже воно було б і моїм щастям також! Але ж потрібно шукати собі до пари рівню. Родичі дівчини, яку я побажаю взяти собі за невістку, спитають мене, яким ремеслом ти заробляєш собі на життя. Навіть перед такими самими, як ми, мені буде соромно через те, що в тебе немає ані ремесла, ані землі, ані саду. А як же з нашими злиднями показатися на очі султанові? Поважніший від нього хіба що пророк! Ти собі як знаєш, синку, але я раджу тобі ще раз все зважити і схаменутися. А навіть якби я погодилася піти з твоїм проханням до султана, щоб допомогти тобі, то накликала б на нас лише біду і його гнів, адже це дуже зухвало! Хтозна, може, нас навіть покарають смертю за таку неповагу до султана. Мені забракне сміливості, крім того, я навіть не уявляю, як можна потрапити до його палацу. І що мені принести йому в дар, адже це не жарти — явитися до султана без дарунка. До султанів не ходять без підношень! Наш султан добрий і ласкавий, він ніколи не прожене свого підданого, котрий прийде просити захисту від кривдника або допомоги знайти правильне рішення у суперечці. Він великодушний і щедрий, виявить милість і до того, хто її у нього проситиме. Але ж ніхто не посміє нічого просити у султана, якщо він не заслужив нагороди перед султаном або перед його країною. А ти? Що ти зробив для султана чи його країни, щоб просити у нього милості, та ще й якої?! Таких дарунків султан не робить нікому за просто так. Ще раз тобі кажу, синку, ніхто не наважиться прийти до султана без подарунка, гідного його стану і величі. І я також не піду до нього з порожніми руками просити для тебе його доньку!
Дослухавши, Аладдін погодився із материними слова і сказав:
— О матусю, все, що ти говориш, правда. Я й сам про все це мав би подумати, але кохання до Бадр аль-Будур затьмарило мій розум. Я ні про що, крім її краси, не здатен думати.
І я не заспокоюся, поки вона не стане моєю. Матусю, ти нагадала мені дуже важливу річ, вона мені геть із голови вилетіла. Але тепер, коли я про це згадав, у мене з’явилася надія, що у нас усе вийде. І я ще більше зміцнів у своєму намірі відправити тебе до султана і посватати для мене його доньку. А щодо звичаю дарувати вельможам дари, то ми, о матусю, будемо на висоті! Для батька царівни я маю такий дар, кращого за який йому ще ніхто не дарував, бо того, що маю я, не має жоден земний цар. Це плоди з диво-саду, який буяє у підземеллі. Я, наївний, гадав, що то скельця-кришталики, але тепер, перевіривши все у тямущих людей, я впевнився, що то справжнісінькі самоцвіти! Я спілкувався з торговцями коштовним камінням, часто ходив до них і дізнався, о матусю, що ці плоди безцінні. Але мені не шкода віддати їх за милу серцю царівну. Матусю, знайди наш порцеляновий таріль, принеси його, а я насиплю стільки коштовностей, скільки туди вміститься. Ось що отримає султан від тебе у подарунок! Я певен, що після цього султан прийме тебе привітно і вислухає все, що ти йому говоритимеш. О матусю, якщо ти зробиш цю справу, то я, твій син, житиму щасливо, і ти будеш також щасливою, а якщо ні — я просто загину з туги за коханою. Я бачу, що ти вагаєшся. Навіть не сумнівайся у цінності такого дарунка! Повір, я безліч разів носив свої коштовності на ювелірний базар, але нікому їх не показував. Я бачив, які камені продають торговці за тисячі динарів, та вони не можуть зрівнятися з моїми диво-самоцвітами ні розмірами, ані яскравістю!