Тоді мати принесла Аладдінові порцеляновий таріль, а він наповнив його найбільшими й найкрасивішими зі своїх самоцвітів, що виблискували, мов десяток сонць разом. Вражена мати аж зажмурилася. Зачарована їхньою красою і сяйвом, вона милувалася ними, та все ж не була певна, чи й справді вони такі коштовні.
А вдоволений Аладдін сказав їй:
— То що, матусю, чи гідний такий подарунок будь-якого вельможі, а хоч би й самого султана? З таким не страшно йти, еге ж? Присягаюся Аллахом, тобі не буде соромно за свого сина, бо жоден земний цар не зможе потішити султана кращим дарунком! Султан тебе прийме як найповажнішу гостю. Не відмов мені, о матусю, візьми таріль із самоцвітами та сміливо іди до султанського палацу.
— О синку, — відповіла мати Аладдіна, — тепер я бачу, що цей подарунок справді цінний і що ніхто інший не зможе подарувати такого султанові. Та як я посмію просити в нього його доньку для тебе? Коли, синку, він спитає мене, чого мені треба, я від страху онімію. Та навіть якщо й наберуся сміливості і скажу: «О владико, я хочу породичатися з тобою і прошу віддати твою доньку за мого сина Аладдіна», — він подумає, що я причинна, і накаже вивести мене з ганьбою. Приниженою покину я султанський палац. Найрозумніше я вчинила б, якби нагадала тобі, о синку, що ця затія може скінчитися нашою смертю, але щоб зробити тебе щасливим, я погоджуся й на це. Уявімо, що султан прийняв мене, отримавши такий достойний подарунок, і навіть вислухав моє прохання з належною повагою. А потім він спитає, хто ти такий, якими маєтками володієш і які твої доходи. Що я маю на це йому відповісти? А він обов’язково питатиме про це, коли почує, що я сватаю його єдину доньку за тебе.
— О матусю, — відповів Аладдін, — не питатиме він нічого такого. Коли він побачить ці самоцвіти, то одразу зрозуміє, хто я такий. А якщо й спитає, пообіцяй йому, що про це він дізнається трохи згодом. А я знайду гідну відповідь, будь певна. І не думай, що нашу справу буде дуже важко владнати. Усе набагато простіше. А ти уявляєш собі найгірше, додаючи мені жалю. Адже ти знаєш, що із чарівною лампою ми можемо все! Якщо самі не впораємося, то маємо до кого звернутися за допомогою.
— Слухаю і виконую, дитино моя! — відповіла мати Аладдіна. — Та сьогодні вже пізня година, але завтра, якщо буде на те воля Аллаха, я піду до султана, щоб зробити тебе щасливим.
І вона усеньку ніч розмірковувала про те, що пообіцяла синові. Її заспокоїло те, що Аладдін нагадав про лампу. Вона знала: завдяки їй повернеться до сина з тією відповіддю, якої той прагне. Зранку вона спокійно збиралася виконати доручення сина. Аладдін же, навпаки, хвилювався. Коли він побачив, якою упевненою стала його мати, заручившись підтримкою чарівної лампи, подумав, що вона може комусь проговоритися про неї. Тому вирішив застерегти її:
— О матусю, прошу тебе, нікому й словом не обмовся про чарівну лампу, бо вона — запорука нашого благополуччя. А не стане її — то й щастя наше пропаде, загинемо у злиднях.
— Про це не турбуйся, синку! Чи ж я нерозумна, щоб комусь про неї розповідати?
Запевнивши сина, що мовчатиме про лампу, мати накинула поверх одягу покривало, загорнула таріль із самоцвітами у шовкову хустину і пішла до султанового палацу. Вона поспішала, аби встигнути до султана ще до того, як там почнеться стовпотворіння.
Коли вона підійшла до палацу, то у двір саме заходив головний султанський візир із кількома вельможами. Уже згодом двір заповнили візири, вельможі, еміри, інші шановні і знатні особи, а потім до них вийшов і сам султан. Усі присутні вишикувалися у ряди. Султан сів на трон, а решта стояли, схрестивши руки на грудях на знак поваги до нього. Згодом султан наказав усім сісти, і кожен зайняв своє місце. Розпочався розгляд скарг, султан вирішував кожну справу так, як годилося, даючи шану справедливості: наказував, забороняв, дозволяв, настановляв… Коли ж засідання скінчилося, султан наказав усім розійтися.
А мати Аладдіна, вичікуючи зручного моменту, щоб звернутися до султана, так і не наважилася наблизитися. Не щодня ж вона зустрічається з царями! Побачивши, що засідання скінчилося і султан пішов до себе в гарем, вона повернулася додому. Коли підійшла до свого сина з порцеляновим тарелем, наповненим самоцвітами, розпач і збентеження, мабуть, були написані на обличчі юнака, але мати заспокоїла його:
— О дитино моя, — сказала, — сьогодні я була у царському дворі, побачила султана і трохи заспокоїлася. Але засідання закінчилося, а я, як і багато інших людей, не встигла приступити до султана. Та завтра, будь певен, я знову піду і зроблю усе так, як ми домовилися.