Візир ледь не помер від розпачу, коли почув ці слова, адже султан обіцяв видати доньку заміж за його сина. Трохи помовчавши, сказав:
— О царю над царями, будь до мене милосердним! Твоя величносте, мені було обіцяно, що за три місяці царівна стане дружиною мого сина! Я обіцяю тобі, якщо буде на те воля Аллаха, подарунок мого сина буде кращим, ніж цей.
І хоча султан вважав таке неможливим, він усе ж дав візирові три місяці часу на пошуки подарунка, який би перевершив самоцвіти, що посміхалися до нього з порцелянового тареля. А потім звернувся до матері Аладдіна:
— О жінко, піди до свого сина і скажи йому, що я даю своє царське слово: моя люба Бадр аль-Будур стане його дружиною! Та щоб залагодити усі справи, треба почекати три місяці.
І мати Аладдіна поцілувала султанові руку, побажала йому всіляких благ та повернулася додому, сповнена радості. Коли вона підійшла до сина, він побачив, що вона усміхається. Він знав: це добрий знак. А те, що цього разу мати повернулася без самоцвітів, ще більше втішило його.
— О матусю, — сказав Аладдін, — мені здається, що ти повернулася із доброю звісткою! Невже мій дарунок допоміг тобі отримати султанове благословення?
І мати розповіла синові, що султан зустрів її ласкаво, а побачивши самоцвіти, пообіцяв, що його донька стане дружиною Аладдіна.
— Але, синку, — додала вона, — перед тим, як він погодився віддати за тебе царівну, головний візир щось йому прошепотів, а тоді султан повідомив, що доведеться тобі три місяці почекати. Я дуже хвилююся, що візир може виявитися втіленням зла у людській подобі і, о синку, зможе переконати султана змінити своє рішення!
Та Аладдін, почувши про султанову згоду на його шлюб із царівною, сказав матері, не тямлячи себе від щастя:
— Якщо султан обіцяв мені свою доньку за три місяці, то мені байдуже до того візира!
Син щиро подякував матері за її сміливість та старанність і вигукнув:
— Присягаюся Аллахом, о матусю, сьогодні ти витягла мене з потойбіччя! Слава всевишньому! Немає нікого щасливішого від мене!
Так, очікуючи, коли мине призначений султаном термін, витаючи у мріях, Аладдін прожив два місяці.
Та одного разу його мати надвечір вийшла у місто, аби купити олії, і побачила, що базар зачинений, а все місто святково прикрашене. Люди заквітчують свої крамнички, запалюють свічки й лампадки, а вельможі їдуть на конях, тримаючи в руках запалені смолоскипи. Це дуже здивувало жінку. Роззирнувшись довкола себе, вона помітила, що одна крамничка ще працювала, і увійшла туди. Купивши олії, вона запитала у крамаря:
— Прошу тебе, скажи, що трапилося? Чому це сьогодні так святково прикрашене місто, чому зачинений базар?
— О жінко, — відповів олійник, — ти, мабуть, нетутешня.
— Ні, — заперечила мати Аладдіна. — Я тутешня, проте не знаю, з якої нагоди прикрашено місто.
— Сьогодні ввечері, — сказав господар крамнички, — син головного візира увійде до султанівни Бадр аль-Будур. Зараз він у лазні, а всі ці воїни і вельможі чекають, коли він вийде, щоб поїхати попереду нього і провести його до султанового палацу.
Аладдінова мати зойкнула, почувши пояснення олійника. Вона не знала, як повідомити синові таку погану новину, адже той з нетерпінням чекав, коли ж минуть три місяці, лічив дні й години до закінчення домовленого терміну.
Пригнічена, вона повернулася додому і, підійшовши до сина, сумовито зітхнула:
— О синку, я принесла тобі погану новину, та не засмучуйся.
— Що за новина, мамо?! — стривожено вигукнув Аладдін.
— Султан порушив свою обіцянку… Він видає Бадр аль-Будур за сина головного візира, і сьогодні ввечері той увійде до неї. О синку, коли я розмовляла із султаном, серце моє відчувало, що цей негідник візир обов’язково намовить султана змінити рішення.
— А ти впевнена, що це не плітки? Ти все перевірила? — запитав Аладдін.
— О дитино моя люба, — відповіла мати, — вийшовши за олією, я побачила, що місто святково прикрашене, а воїни й еміри сидять на конях, чекаючи, коли візирів син вийде із лазні, аби провести його до палацу султана. Олійник розповів мені все і дуже здивувався, що я нічого не знаю. Навіть подумав, що я нетутешня.
Аладдін від безнадії на мить увесь затрусився, але скоро опанував себе і сів думати, як йому бути. Аж раптом він згадав про лампу.
— Присягаюся твоїм життям, о матусю, — сказав Аладдін, — син головного візира ніколи не втішатиметься з нею! Краще накривай на стіл — ми повечеряємо, а потім я висплюся, і ранок принесе із собою радість!