— Потерпи, о синку! Сьогодні вночі ваш спокій охоронятимуть.
Після розмови із сином візир повернувся до султана і розповів усе, про що дізнався, а тоді мовив:
— Якщо не заперечуєш, о царю над царями, приставімо сторожу до покоїв наших дітей!
— Не бачу в цьому потреби, — рішуче заперечив султан. — Не подобається мені цей шлюб! Наказую вважати його недійсним!
І, відповідно до царського наказу, глашатаї сповістили усьому місту про розірвання шлюбу і негайне припинення торжеств. Піддані були дуже здивовані, побачивши, як головний візир із сином принижено залишають султанів палац. З цієї миті шлюб між султановою донькою і сином головного візира було розірвано, але ніхто не знав, з якої причини. Султана ж це більше не хвилювало.
А закоханий Аладдін терпляче рахував, коли нарешті минуть три місяці відтоді, як султан обіцяв його неньці віддати за нього свою доньку. Тож коли настав указаний час, Аладдін попросив матір піти до палацу й нагадати султанові про його обіцянку. А той і справді вже давно забув про це. І мати Аладдіна пішла до султанового двору та, як і раніше, стала у дверях. Коли ж султан побачив її, то усе згадав і наказав своєму візирові:
— О візире, чи бачиш ти ту жінку, яка принесла мені в дарунок коштовного каміння три місяці тому? Приведи її до мене.
Коли візир підвів Аладдінову матір до султана, вона поцілувала землю біля султанових ніг, помолилася за нього і сказала:
— О царю над царями, минуло рівно три місяці, відколи ти пообіцяв свою доньку, Бадр аль-Будур, віддати заміж за мого сина.
Султан розгубився і не знав, що відповісти: бачив-бо, що ця жінка — найбідніша з бідняків. Тож він звернувся до візира по пораду:
— Що ти на це скажеш, о візире? Так, я обіцяв… Але ж бачу, що ця жінка бідна і не належить до знатного роду. Що порадиш ти мені?
Візира охопила пекуча заздрість, що якийсь пройдисвіт, а не його син, може стати султановим зятем. Він на усе життя закарбував у пам’яті те приниження, якого вони із сином зазнали через розірвання шлюбу. Тому відповів султанові так:
— О царю над царями, де ж це бачено, щоб султан родичався з біднотою?! Як ти можеш віддати свою єдину доньку за бідного юнака, якого навіть не знаєш?
— А як же мені спекатися цієї напасті? Адже я обіцяв! — із прикрістю похитав головою султан.
— Позбутися її неважко, о владико, — відповів візир. — Постав умову: нехай сорок його рабів і невільниць принесуть тобі сорок тарелів, наповнених коштовним камінням, та не гіршим за те, що принесла тобі ця стара три місяці тому!
— Це мудре рішення! — зрадів султан і звернувся до матері Аладдіна.
— Я не відмовляюся виконати обіцяне. Скажи своєму синові, що приданим за свою доньку я вимагаю сорок тарелів, наповнених не менш цінними самоцвітами, ніж ті, що ти минулого разу принесла мені в дарунок, а ще — сорок рабів і невільниць, які принесуть ці тарелі до мене. Коли він їх пришле, я віддам за нього свою доньку.
І засмучена жінка пішла із палацу, бідкаючись про себе: «Та звідки ж мій син добуде те, чого вимагає від нього султан? Навіть якщо йому пощастить знову спуститися у скарбницю і набрати із диво-саду стільки самоцвітів, щоб наповнити ними сорок тарелів, то де ж він візьме рабів і невільниць?» Із тяжким серцем поверталася вона додому. А вдома розповіла синові про султанову умову.
— О синку, це все через проклятого візира, — сказала вона синові. — Забудь про Бадр аль-Будур, не буде вона твоєю.
Але Аладдін засміявся і сказав:
— Давай-но краще пообідаємо, а потім Аллах допоможе нам упоратися і з цією умовою султана. Матиме він придане за доньку, якого вимагає! Чи ти гадаєш, що я не зроблю цього заради очей моєї коханої?
І жінка пішла на базар, щоб купити усе необхідне для обіду, а Аладдін тим часом пішов до своєї кімнати, де потер чарівну лампу. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і звично привітав Аладдіна:
— Володарю, твій раб перед тобою! Проси в мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.
— Я хочу, — сказав Аладдін, — щоб ти приніс мені сорок золотих тарелів, наповнених найкращими самоцвітами із підземного саду, а ще привів сорок рабів і невільниць. Невільниці мають бути прекраснішими за найвродливішу султанову наложницю!
Джин зник, а незабаром повернувся з усім, що наказав йому дістати Аладдін. Залишивши тарелі й рабів з невільницями, щез. Згодом повернулася з базару й Аладдінова мати. Вона аж завмерла від здивування, побачивши рабів і рабинь, золоті тарелі й самоцвіти на них, а потім вигукнула: