— О синку, нехай Аллах навіки залишить нам твою лампу!
А Аладдін попрохав її:
— О матусю, не знімай покривала! Йди до султана, доки він не пішов у гарем, а раби і невільниці нехай ідуть за тобою і несуть придане за царівну, яке він загадав. Він сьогодні ж отримає посаг за свою доньку!
І мати Аладдіна повела рабів та невільниць до султанового палацу. Дійшовши до палацу, вона стала з ними перед султаном, низько вклонилася, побажала величі й довгих років життя, а рабині опустили перед ним сорок тарелів із самоцвітами. Коли султан побачив усе це, то аж закляк, зачудований. Найбільше його вразила краса невільниць. А від сяйва коштовностей він ніби язика проковтнув. Оговтавшись, він наказав спровадити рабинь із тарелями до своєї доньки Бадр аль-Будур, а тоді звернувся до головного візира:
— Ти бачиш це, о візире?! Що тепер скажеш про юнака, який спромігся на те, що не під силу всім земним царям, разом узятим? Присягаюся Аллахом, це занадто щедре придане навіть за мою доньку!
А візир досі не зміг угамувати своєї заздрості, тому вирішив удатися до хитрощів і спробував улестити султана:
— О царю над царями, всіх скарбів світу буде замало за твою прекрасну доньку. Ти перебільшуєш цінність цього посагу!
Із цих слів султан зрозумів, що візир нещирий з ним і досі не заспокоївся через розірвання шлюбу між його сином і царівною. А матері Аладдіна сказав:
— О жінко, передай своєму синові, що я прийняв від нього придане за царівну, і вона вже стала його дружиною, а він став мені зятем. Перекажи йому, що я бажаю якнайскоріше із ним познайомитися і прийму з належною повагою та шаною. І, якщо він бажає, то сьогодні ж увечері я дозволю йому увійти до моєї доньки.
Мати Аладдіна поцілувала землю біля ніг султана і вийшла з палацу. Додому вона не йшла — летіла, окрилена радістю, що вона, бідна жінка, породичається із самим султаном, а її син буде його зятем.
Тим часом султан пішов до Бадр аль-Будур і запитав її:
— Доню моя, чи сподобався тобі подарунок твого нового нареченого?
— Присягаюся Аллахом, о таточку, ці самоцвіти затуманюють розум своїм сяйвом! Кращих, мабуть, у всьому світі нема!
— Я гадаю, що цей юнак у стократ кращий за сина візира і, якщо буде на те воля Аллаха, цієї ночі ти насолодишся ним.
А тим часом Аладдінова мати прийшла додому, обійняла сина, усміхнулася і мовила:
— Радій, моя дитино, збулося те, чого ти так жадав! Султан прийняв твоє придане за доньку і сказав, що ваше весілля і твій переїзд до нареченої відбудуться вже сьогодні ввечері. А ще велів передати тобі: «Нехай твій син прийде до мене, я бажаю із ним познайомитися».
Аладдін, невимовно зрадівши, щиро подякував матері за її старання у цій справі, а потім пішов до своєї кімнати і, потерши лампу, викликав джина.
— О господарю, твій раб перед тобою! Я і всі раби цієї лампи виконаємо будь-яке твоє бажання.
— Віднеси мене до царської лазні та принеси туди перевдягнутися таке вбрання, якого зроду не носили навіть султани. Я хочу, щоб воно було найкоштовніше, — звелів Аладдін.
Тієї ж миті джин переніс його до розкішної лазні, де юнак помився і натерся пахучим зіллям, а потім насолодився напоями. У кімнаті для відпочинку Аладдін знайшов прекрасне царське вбрання і зодягнув його. Потім джин переніс його додому, і вже там Аладдін сказав йому:
— До султана я повинен прибути як належить. Тож приведи сюди сорок святково вбраних вояків, на конях і зі зброєю. Кожен із них повинен мати коштовні прикраси, а збруя коней щоб була із чистого золота. Двадцятеро їхатимуть поперед мене, а решта — позаду. А ще принеси мені вісімдесят тисяч динарів і приведи коня. Збруя мого коня має бути прикрашена самоцвітами. Також приведи дванадцять найкрасивіших невільниць, щоб вони супроводжували мою матір до царського палацу. А для моєї неньки принеси одяг, у якому ходять жінки в царському палаці.
— Слухаю і виконую!
Як і всі попередні рази, раб лампи зник і за мить приніс усе, що йому загадав Аладдін.
Тоді юнак попросив матір, аби вона перебралася у нове та разом із невільницями йшла до султанового палацу. А сам юнак вишикував попереду і позаду себе сорок воїнів на конях, а тоді скочив на свого. Такий пишний почет супроводжував Аладдіна центральними вулицями міста аж до палацу. Аладдін їхав до нареченої такий красивий, що аж затьмарював небесне сяйво! Ніщо так не красить людину, як щастя, а тоді на світі не було щасливішого, ніж закоханий Аладдін, юнака. У такому благородному образі побачили його городяни і прославляли того, хто створив таку досконалість. Люди йшли за почтом аж до палацу. Там, перед палацом султана, Аладдін наказав воїнам кидати у натовп золото, і ощасливлені люди ловили монети, благословляючи Аладдіна за таку щедрість.