— Божевільний! Божевільний!
Бадр аль-Будур якраз видивлялася у вікно, що то за галас надворі. Вона почула пропозицію магрібця і разом зі своїми невільницями посміялася над ним.
— Навіщо цьому дурневі старі лампи?! Ви лишень уявіть: він міняє їх на нові!
Але так, мабуть, мало бути, що саме того дня Аладдін забув зачинити чарівну лампу у своїй кімнаті. Одна з невільниць сказала царівні:
— У палаці є одна стара лампа. Якщо хочеш розважитися, володарко, я принесу її, і ми перевіримо, чи правду каже той божевільний.
— Приведи його сюди, — сміючись, погодилася Бадр аль-Будур, — ми виміняємо нову лампу за стару.
Ясна річ, дівчина не знала, що їхня стара лампа чарівна.
Тож невільниця пішла до покоїв Аладдіна, узяла лампу, дала її євнухові й наказала обміняти у вуличного торговця на нову. Коли євнух приніс нову лампу, Бадр аль-Будур і невільниці до сліз реготали над безумним торговцем. Вони й гадки не мали, що насправді це їх було ошукано.
А магрібець одразу впізнав чарівну лампу — саме такою він бачив її на піску під час ворожіння. Та й досі не міг він повірити у своє щастя, що так легко йому дісталося. Трохи оговтавшись, він покинув решту ламп там, де стояв, і помчав, мов вітер, шукаючи навкруги якогось безлюдного місця. Чаклун наважився зупинитися, коли була вже глибока ніч. Відхекавшись, він нарешті потер лампу. Тієї ж миті перед ним з’явився джин і промовив:
— Володарю, твій раб перед тобою! Проси у мене що завгодно — я і усі раби цієї лампи виконаємо будь-яке бажання того, хто її має.
— Я хочу, щоб ти переніс мене і Аладдінів палац із усім і всіма, хто там є, до мого рідного міста! — ось чого зажадав підступний чаклун-магрібець.
А визирнувши наступного ранку у вікно, султан не повірив своїм очам: перед його палацом був величезний пустир! Аладдінового палацу там не було, тож цар вирішив, що ще спить. Але протерши очі, переконався, що все наяву і палацу таки немає! Він не знав, що і думати, і разом з тим страшенно переживав, що втратив доньку. Він покликав головного візира і налетів на нього:
— Говори мерщій, куди подівся палац Аладдіна!
Спантеличений візир лише розводив руками.
— Чого ти витріщився на мене?! — лютував султан. — Я тебе питаю, де палац? Глянь у вікно, він немов під землю запав!
Візир підійшов до вікна і якийсь час уважно вдивлявся вдалечінь, але нічого, окрім розлогого пустиря, не побачив. Це теж його вкрай здивувало, він наче онімів.
— Ось що мене непокоїть, ось чому я сумую, — зітхнув султан.
І тоді візир зважився сказати:
— О царю над царями, адже я попереджав тебе, що це все чаклунство, та ти мене й слухати не хотів.
Лють султанова зростала.
— Де Аладдін? — запитав він візира.
— На полюванні.
І тоді султан наказав одному з емірів зібрати воїнів, їхати по Аладдіна і привезти його скутого і зв’язаного. Емір, прибувши з воїнами до Аладдіна, сказав йому:
— Не гнівайся на мене, я лише виконую султанів наказ. Мені сказано привести тебе до нього скутого і зв’язаного. Пробач мені, прошу тебе, адже я підданий султана.
Такі слова еміра здивували Аладдіна. Він не міг збагнути, що відбувається.
— Усе це дуже дивно… — сказав задумливо Аладдін, — Еміре, може, ти знаєш, чому султан наказав так вчинити зі мною?
— Пробач мені, та я не знаю! — відповів емір.
Тоді Аладдін скочив додолу з коня і мовив:
— Що ж, тоді робіть, що велів вам султан.
І Аладдіна закували у кайдани, зв’язали йому руки й повели у місто. А його піддані, побачивши таке, зрозуміли, що султан хоче за щось жорстоко його покарати. Усі як один піднялися зі своїх місць, озброїлися і рушили за Аладдіном, аби побачити, що султан надумав учинити із юнаком, і захистити у разі потреби.
Коли сповістили, що привели Аладдіна, султан наказав негайно відтяти йому голову. Почувши про це, городяни повстали. Вони зібралися перед воротами палацу, а найсміливіші полізли на мури, б’ючи і трощачи вікна. Головний візир сповістив султана про те, що відбувається:
— О царю над царями, смерть твоя дихає тобі у потилицю! Раджу пробачити Аладдіна, інакше народ нас уб’є, захищаючи його! Це бунт!
Султан прислухався до поради візира і наказав катові негайно звільнити засудженого та привести до нього, а народ заспокоїти і повідомити, що він великодушно помилував Аладдіна.
Коли Аладдіна привели до султана, зять поцілував землю перед тестем і мовив:
— О царю над царями! Я маю надію, що ти будеш милосердний до свого раба і скажеш, яким гріхом заслужив я смертну кару?