Опинившись знову у похмурому приміщенні, хлопчик вирішив, що треба поквапитися, аби не розгнівати дядька. Він швидко пройшов через усю скарбницю і навіть не глянув на жоден глек із золотом-сріблом. Вони вразили його тоді, коли він тільки зайшов, але тепер йому було до них байдуже. Аладдін насилу дістався до драбини і піднявся одинадцятьма щаблями. Залишалося подолати лише один, останній. Проте відстань між передостаннім і останнім щаблями була набагато більшою, ніж між іншими. Спускаючись драбиною, він навіть не помітив цього, бо не мав на собі такого тягаря, як тепер. Несучи дари диво-саду, Аладдін ніяк не міг піднятися на останній щабель, тому звернувся до магрібця:
— О дядьку, подай мені руку, допоможи піднятися на останній щабель драбини.
Але чаклун відповів:
— Дай-но мені спершу лампу. Певно, це саме вона найбільше заважає тобі.
— Лампа тут ні до чого, вона мені зовсім не заважає! — заперечив Аладдін. — Я лише прошу подати мені руку, щоб я міг піднятися на щабель і вилізти нарешті з цього підземелля, а тоді я віддам тобі лампу.
Проте магрібцю потрібна була лише лампа і більше нічого, тож він наполягав, аби Аладдін віддав її ще до того, як вийде нагору. Та оскільки Аладдін поклав до кишені спершу лампу, а потім зверху наклав самоцвітів, то й не міг виконати дядькової забаганки. До того ж, милосердний Аллах посіяв у його душі сумніви щодо щирості намірів чаклуна. Хлопця насторожило, що дядько відмовляється допомогти йому у такій дрібниці, а просить спершу віддати лампу.
— О дядечку, — повторив він ще раз своє прохання, — подай мені, будь ласка, руку і витягни мене звідси, а вже потім забирай свою лампу. Я ж її від тебе не ховаю!
Магрібець ніби й не чув прохання Аладдіна. Він був помітно роздратований і продовжував наполягати, щоб небіж віддав йому лампу. Як уже було сказано, Аладдін якби й хотів, не міг дістати лампу, бо вона була аж на дні кишені.
Коли чаклун зрозумів, що Аладдін не збирається віддавати йому лампи, доки він не допоможе йому вибратися з підземелля, розлютився не на жарт і заходився чаклувати. Він знову вимовив заклинання, а потім жбурнув жменю білого порошку у вогнище. Земля загула й задрижала, і мармурова плита стала на своє місце, ув’язнивши під собою Аладдіна.
Ось як у гніві вчинив магрібець!
Тож саме час розповісти, що він за один і що було в нього на думці.
А був він чаклуном, який розумівся на зорях. Тому дізнавшись, що підземні скарби захищені іменем Аладдіна, він видав себе за його дядька, аби здобути омріяне багатство. Чаклувати магрібець навчався у своїй країні, Фракії. Одного разу він ясно побачив, що в землі, яка належить місту Калкасу, зберігаються багатющі скарби, і найцінніше з усього, що є у скарбниці, — чарівна лампа. Той, хто її матиме, пануватиме над усім світом. Магрібець зажадав будь-якою ціною здобути ту лампу. Ворожачи на піску, він побачив, що вхід у скарбницю може відчинити лише хлопчик на ім’я Аладдін зі злиденної родини. Тоді він ще раз розсипав пісок, зосередився — і йому відкрився гороскоп хлопчика. З нього чаклун дізнався усе про того, хто мав допомогти йому заволодіти чарівною лампою, він навіть побачив його зображення і точно знав, як той виглядає. Тоді магрібець зібрався в далеку дорогу. Хитрістю він здобув довіру Аладдіна та його збідованої матері. І все це він робив лише заради того, щоб заволодіти чарівною лампою. Але Аладдін, відмовившись віддати лампу, звів нанівець усі його плани, тому ворожбит вирішив помститися хлопцю.
А наляканий до смерті Аладдін, побачивши, що земля зімкнулася над ним, почав у розпачі кричати:
— Дядечку, дядечку-у-у!..
Проте ніхто не відгукнувся на жалісливі благання Аладдіна. Сердешний хлопчина збагнув, що чужинець хотів його використати, а коли цього зробити не вдалося, то просто покинув його напризволяще. Аж тепер йому стало ясно, що магрібець йому ніякий не дядько.