Ось уже кілька годин, як ми тут, в гостях у доктора Карми. Він викладає на природничому факультеті, має власні цікаві наукові праці. Малайцям рідко вдається здобути вищу освіту, особливо — біднякам. Уперше завітавши на «Витязь» і побачивши, як на риболовецькому човні, що пропливав мимо, худі, сухоребрі підлітки силкувались напнути вітрила, вчений зауважив, що й він цей «хліб» скуштував; Адже сам, мовляв, колишній злидар. Я, признаюсь, не дуже-то повірив; подумав — прикидається овечкою!
З підозрілістю глянув я на балакучого малайця. А підшкіпер категорично заявив:
— Хіба не бачиш — типовий капіталіст, лжедемократ!
Та наступні зустрічі спростували нашу упередженість.
Ми сидимо на ганку хижки, за якою одразу ж починалися джунглі з їх загадковою, дрімотною душею. Ми ловимо кожне слово цього, — ще недавно такого чужого і незрозумілого нам чоловіка.
Там, у нетрях Бінтану — найбільшого острова з архіпелагу Ріау, що розкинувся неподалік екватора, — не часто зустрінеш білу людину. Сеної живуть відособлено, займаючись нехитрим своїм ремеслом: на розчищених ділянках лісу садять ямс, таро, батат. Вони таки відлюдкуваті, та з-поміж племен, що населяють оці навколишні ліси, славляться і працьовитістю й веселою вдачею. У цьому неважко пересвідчитись — варто хоча б побачити, які гарні циновки плетуть тамтешні жінки і як у дні свят танцюють дівчата.
І врода у них неабияка. Хвилясте, м’яке, мов потіпана пальмова кора, волосся, високе чоло, прямий ніс, стрункі, як пагінці бамбука, гінкі. Це — мешканці лісів, чарівні «дикуни», як їх називали англійці.
Хтозна, що принадило сюди білих. Авжеж не ліси — ці непрохідні хащі з смертоносними випарами, болотами, озерами, в яких чатує зелена смерть — крокодили. Мабуть, таки люди заманили сюди білих. Якось до поселення Сенімба, де жив і малий Дайсан, завітало двоє незнайомців. Мисливці, мовляв. Довго розмовляли вони з вождем, задобряли його різними дрібничками, частували питвом, од якого куди й поділася вождева мудрість, і став він безпорадний, мов дитя… Відтоді занадились у Сенімбу білі пришельці. І кожного разу після їх відвідин з племені зникало кілька юнаків та дівчат. У Сінгапур — казкове місто, що десь там на півночі від Бінтану, зманювали англійці лісовиків племені сеної. Обіцяли їм золоті гори, райське життя. Довірливе серце в людей джунглів: старі заповідають молодим свою прямоту, а ті передають своїм дітям — від роду до роду. Сеної карають за брехню, бо ніколи брехня не звивала собі кубла в душах людей цього гордого племені.
Вірили лісовики словам білих «мисливців», аж поки всі родини не принесли в жертву цій вірі своїх синів та дочок, як приніс їх і старий Дайсан…
Спочатку забрали красуню Тану, а невдовзі — не інакше, як злий дух лісів розгнівався на старого Дайсана! — і син полишив джунглі.
У Сінгапурі, справді казковому світі, куди привезли хлопця, вже кілька років жила його сестра. Де — він не знав. Білий господар, що взяв до себе малого Дайсана, пообіцяв: коли той буде слухняний, то він покаже хлопцеві сестру, яка нібито стала справжньою леді. Сотні разів уявляв Дайсан, як він стрінеться зі своєю Таною, як вона, його всемогутня, з таким чулим серцем сестра допоможе малому Дайсану вирватися з рук білого хижака! Бо відтоді, як попав хлопець до Сінгапура, крім приниження та виснажливої праці, нічого не бачив і не знав.
Якось таки здибалися брат і сестра. Але про це краще б і не згадувати — не ятрити серце… Він сподівався побачити Тану, як і раніше, щасливою й веселою. А перед ним стояла чужа засмучена жінка. Довго сиділи вони біля затоки, спостерігаючи, як кудись на південь, де їхній Бінтан, відпливають кораблі. За тими кораблями линули їхні думки…
Отоді й_ почув Дайсан правду про оманливу казку, яку їм в джунглях протурчали білі зайди… Спочатку Тана попала в багатий дім англійця. Господар не раз показував своїм захмелілим друзям, як танцює чарівна «дикунка». О, він був добрий, той пан! І Тана раділа, уявляючи, як би здивувалися її односельці, побачивши зараз дівчину серед цих розкішних хоромів. Та згодом дівчина зрозуміла, що даремно тішила серце. Якось увечері, коли Тана скінчила тапок, підійшов Роунд, її господар, і сказав, що віднині вона житиме он у того незнайомця.
Так вона стала «дружиною» підстаркуватого товстуна.
А потім Тану передавали з рук у руки. Хвалили вроду, захоплювалися її танцями. Все те минуло! І нині вона, зрозумів Дайсан, як і ті її подруги-полонянки, що з незайманих джунглів привезені у невблаганно жорстокі джунглі цього жорстокого міста, прислуговує білим у кабаре.