Микола Іванович знов розкрив «Морський астрономічний щорічник». Знайшов таблицю, мовив:
— Це — ефемериди, тобто координати зірок на сьогоднішній день — шосте листопада. Тож, вимірявши кут між зірками та обрієм, що ми тільки-но й зробили, дізнаємось, у якій точці перебуває «Витязь» і куди нас знесло течіями… Тепер можемо сміливо йти до улоговини, про яку розповідав Канаєв: вона — за кілька миль од нас.
Була десята година ранку. Яскраво світило сонце: в його променях десь губилася Венера — золотокрила зоря. Порипували щогли, дув теплий мусон. Ми йшли повз Андаманські острови, до улоговини, в точку, визначену нашими «зореловами».
ЧОРНА ВОДА
Немов живе срібло, мерехтливо виблискуючи під сонцем, натикаючись один на одного, бурунились стрічні потоки води. «Чорна вода», — пригадав я слова Канаєва і здивувався: чому така краса зветься чорною? Чи не краще назвати срібного? Та на моє запитання піхто з матросів не відповів.
— Андамани! — закричали вони.
— Ура, терра інкогніто! — обізвалися мотористи, вилазячи із свого «підземелля».
— А які ліси, гори які!
Острови справді були чарівні.
На судні наче полюднішало. Палуба стала колективною лабораторією, місцем, де кожен клопотався своїм: ладнали буї, сіті, підвахтові вдруге фарбували кормову надбудову, подряпану й забруднену швартовими тросами. Гомін, жарти, голоси команд — останнє приготування до штурму глибин. За дві-три години підійдемо до улоговини.
Земля під морем таємнича. Сьогодні туди проникнуть перші розвідники — посланці людини. Та не менш загадкові суходоли, що горбляться на поверхні моря, ліворуч од нашого курсу.
Я попросив у Миколи Івановича бінокль, навів відстань. Андамани лежали як на долоні. Неозброєне око бачило один суцільний суходіл, а насправді островів було безліч. У саме небо височіли гори, одна вища від другої — руді, скелясті, з кучерями диму вгорі та потоками застиглої магми по схилах.
Казкової зваби картина відкривалася зору: білопінний вінець прибою обрамляв берег: вузькі, всипані грайливими сонячними пелюстками протоки тяглися між острівцями. Ліси підступали впритул до води — з-поміж хащ вирізнялися дерева-велетні, схожі на слонячі ноги, вгрузлі в намул. Клубочився туман, синювата імла висла в міжгір’ї. Блискотливим сяйвом палахкотіло море.
Таке лиш у сні може привидітись — вабливе, незнане. І я, зачарований побаченим, не втримався од вигуку:
— Райський куточок!
Іронічна посмішка майнула на обличчі гідрографа:
— Райський?
… Коли повернуся додому, розповім, як-то життя мене вчило, як розвіювалась романтична омана, бо ж не раз ловився я на гачок лжекраси, як от і з цими Андаманами.
Ось що я довідався про них з лоції. Андамани — чотири великих і двісті менших острівців і скель. Їх звуть ще Чорного водою. В Європі про них дізналися від Марко Поло, але освоювались землі значно пізніше.
… На островах архіпелагу погані місця висадки, клімат вологий, обмаль прісної води, людей косить малярія. Сила-силенна пацюків; протоки кишать крокодилами та отруйною хижою рибою — баракудами, муренами тощо.
— Тепер зрозумів, що то за райський куточок? — спитав Микола Іванович Валуєв, взявши у мене лоцію. — Але й це ще не все, хлопче! У морських довідниках згадується тільки те, що стосується навігації. Мені вдалося дещо дізнатися про них.
Під час одного плавання «Витязя», коли ми відвідали Мадрас, я познайомився з індійським топографом. Той складав карту Андаман і тривалий час жив на них.
— Якщо десь є пекло, — сказав він, — то це на Андаманах, у тих клятих Чорних водах.
Микола Іванович зручніше всівся біля мого намету, звідки відкривалася панорама островів Хавелок, Джона та Генрі Лоуренса — невеличких скалок землі, повз які ми проходили, і продовжив свою розповідь:
— Андамани — насамперед місце заслання, жахлива каторга. Про них ходять щонайстрашніші чутки. Попасти на ці землі — означає підписати собі смертний вирок, бо ніхто ще не повертався живим звідти. Чорними, лиховісними прозвали їх недарма.
У сімнадцятому столітті тут звели кубло пірати. Англійські місіонери прийшли з хрестом і мечем, прибрали до рук тубільні племена онгхі та джарві. Відтоді Андамани стали місцем каторги, зокрема для політичних в’язнів, тих, хто відстоював національну незалежність Індії.