Ось ми й зустрілися з дітищем Нептуна — тайфуном. Прокинулись демони, донедавна принишклі, а тепер розбурхані вітром. Тайфун шаленів чотири доби, а здалося, минула вічність.
Чотири дні і чотири ночі боролися ми, щоб лишитися на плаву — не схибити, перемогти в цьому поєдинку.
ВОРОТА СХОДУ
Капітан ні на мить не залишав містка, але командував зараз не він — лоцман.
Розташувавши Сінгапур на перехресті морських доріг, природа ніби здогадалася, що порт стане воротами між Заходом і Сходом, і ключі від «брами», яка відмежовує ці два світи, вручила тутешнім мореплавцям.
Підступи до Сінгапуру небезпечні. І поки судно не ляже на генеральний курс, без провідника пливти рисковано.
До Малаккської протоки «Витязя» проводив лоцман — високий, худорлявий чоловік із подзьобаним віспою, наче сухий, надлущелий сонях, обличчям. Мову нашу він трохи знав, як знають її й деякі його колеги.
Прогуркотівши в принишклій тиші якорями, ми залишили порт. Вогнисто-оранжеве сонце вже торкнулося суходолу — кілька невеличких, порослих тропічною гущавиною острівців Сент-Джон з тюремною баштою на скелі.
— Око дракона! — відзначив штурман, мружачись від променів, що били йому в обличчя, і пошепки, щоб не почув лоцман, додав: — Англійці-дотепники навіть у лоції згадали, що для тих, хто відвідує їхню колишню колонію — Сінгапур, тюрма на Сент-Джоні — прекрасний орієнтир. Забули тільки написати: «Ласкаво просимо!»
Кілька годин ще такий блакитний небокрай: далекі — темно-зелені, зовсім близькі — світло-смарагдові джунглі захлюпнула сонячна повінь. Острови витикалися з води, як продовження самої безодні, — примарно, серед пустелі неба й моря; і безодня, здавалось, поглинула їх, коли востаннє над островами зблиснув сонячний окраєць.
Тоді довкола запанувала темрява, а небо всіялося густими зорями.
Лоцман залишив «Витязь» — вогник над його катером довго іскрився в пітьмі, а потім, перетворившись у ледь помітну цятку, згас.
Ми з Анукіним змінилися з вахти, допомогли хлопцям завалити трап, скойлали розкидані на палубах швартові кінці і розбрелися хто куди — відпочивати.
Хоч кожен із нас уже входив у звичний, розмірений ритм морського життя, порушений зустріччю з берегом, проте всі ще були в полоні землі: тільки й розмов, хто що побачив та яке-то воно дивне.
Я заліз у намет і, аби врятуватися від задухи, що не минала й уночі, зняв брезентовий дах, розкинувся горілиць — зорі іскрилися повновидо, близько, от-от торкнуться чола, — почав перебирати в пам’яті прожиті дні, власне, кілька днів, проведених на берегах Малакки… І вони в цій темряві, під чужим небом замиготіли переді мною, як обриси невидимих. земель на екрані суднового локатора, — вабливі і водночас такі суперечливі, несхожі на жоден раніше прожитий мною день. Чи й не дивина! Мене називали паном, і рікші — люди, запряжені у візки, — пропонували свої послуги — покататися. Голодні просили милостиню, а поруч, з розчинених вікон багатих вілл, линула музика. Світ кривди і зла, людського страждання й нерівності, світ, про який ми знали тільки з історії, раптом ніби воскрес із мертвих.
З містка пролунало:
— Віддати якір!
Боцман давно вже стояв біля брашпиля, чекаючи цієї миті. І тепер він, бачу, квапливо послаблює гальмо. Здригнулося судно, а з труби клюза, — іржа від змичок якір-ланцюга, немов з гарматного жерла, — заклубочившись над водою, поповзли жовто-сині змійки пороху і диму.
Якір ліг на дно.
Гранітний хвилелом з вежею маяка та невисокими деревцями, — що всупереч усьому таки виросли серед голого каміння, відгороджував зовнішній рейд, де ми зупинилися, від внутрішньої гавані, за якою виднілись білі дахи пакгаузів і здіймалися високо в небо багатоповерхові споруди. Це був Сінгапур, «бананово-лимонне» місто, відоме мені лише з книг, той загадковий порт, про який, — бачили його чи ні, — завжди люблять поговорити старі моряки.
Що ж ти нам принесеш: радість чи гіркоту, захоплення чи розчарування, Сінгапуре, Місто Лева, як тебе величають? Левів, правда, тут ніколи не було, і помилку в назві міста приписують якомусь принцу з імперії Сравіджая, що, висадившись на півдні Малакки і побачивши першу ж тварину, з переляку крикнув: «Сінга Пура».
Але як би там не було, особисто я зачарований легендами. Сінгапур мав на увазі й поет, написавши: