СЛОВО ПРО АЛЬБАТРОСА
Альбатрос — це надморський птах дивної краси й граційного плавання в повітряних просторах. На суші він неповоротливий, нечепурний і смішний.
«Альбатроси» Оксани Керч колективізовані в центральному лицедієві роману — це порода людей, яких Бог створив альбатросами для граційного плавання у висотах творчих блакитей. Але призначення за законами своєї природи Керчиним альбатросам не дано здійснювати. Приведені на світ на порепаному ґрунті твердої дійсности, від якої грайливі плеса вільних морів відійшли в недосяжну далечінь, вони вже змалечку, доки розгорнули крила до високих льотів, стирали їх об шорсткі й жорстокі грані життя. А навіть, змігшися до підйому на обезперених крилах, вони падали, вбивалися або калічилися і в дальшому повзали по своїй матірній землі ще більше покрученими, ще більше недолугими й смішно сумними, як це вже дано їм від Бога.
В окупованій Польщею Західній Україні мистецтво розглядалося більшістю галицької й волинської політично активної інтелігенції в час розгортання дії «Альбатросів» як фактор боротьби, бойового або патріотичного виховання мас. Нефункціональне в тому розумінні мистецтво було засуджуване як своєрідна диверсія перед ворожим фронтом, або в ліпшому випадку — оцінюване як люксус, нешкідлива, але й нікому непотрібна забава. Звичайно, твори такого власне мистецтва аж ніяк не могли стати джерелом прожитку їх творцям.
Багато альбатросів видала галицько-волинська земля на просторі останнього століття. Але історія тієї землі — це багатовікова історія твердої й жорстокої боротьби за національну істотність її власників, і не альбатросам було на ній місце, тільки породі загартованих, безстрашних боєвиків і героїв. То й безгомонне мовчання вкрило пам'ять альбатросів, що дорого платили за свої дерзання у творчих льотах здійснювати своє призначення. Так гинули безслідно таланти, може, й великі таланти, тільки й залишаючи по собі сліду, що якусь безіменну церковну розпись або тужливу пісню в гущі народної творчости. Багатьом з них не довелося навіть попробувати високих льотів, як героєві Оксани Керч, і повзали вони по рідній смутній землі, дивуючись своїй юродивості і дивуючи інших.
Альбатросам найновіших часів, вихованим уже на зразках модерного мистецтва інших народів, яким увижалися візії прекрасних сучасних стилів власної національної культури, ба, навіть суперництво з іншими, доводилось часто входити в гострі конфлікти із своїм оточенням.
Оксана Керч у своєму романі «Альбатроси» поставила пам'ятник усім тим альбатросам різних часів, сколективізованим у постаті свого героя. 1 ми, що добре знаємо цю породу пишнольотної за своїм призначенням птиці, що любимо її й цінимо, вдячні письменниці за цей єдиний досі в нашій літературі пам'ятник. Очевидно, цим ствердженням аж ніяк не хочемо заважити на суб'єктивній оцінці читача, ані на об'єктивній фахового критика.
Так само, не заторкаючи літературних якостей твору, хочемо сказати на користь письменниці, що передача ідей, прагнень і змалювання побутових умов галицьких альбатросів у період 1920-40 років вірна й сумлінна. Письменниця, одна з тих же альбатросів і з того ж середовища, перенесла в свій роман багато автентичних постатей галицької богеми й епізодів з її життя.
І ще слівце про постаті малярів і письменників в «Альбатросах». Усі вони без винятку, не дивлячись на змінені прізвища, автентичні. Не збираємось давати оцінку цьому відавтентизуванню лицедіїв авторкою. Можливо, що вона це зробила для вільнішого й необов'язуючого до хронікарської вірности орудування постаттями, їхніми вчинками й словами на користь загальніших рисів епохи.
Праобраз головного лицедія, до речі безіменного — це живий ще сьогодні поет і маляр, який захоплював колись мистецтволюбивих відвідувачів картинних виставок у Львові розмашністю творчий візій, закріплюваних звичайно на… клункових паперах. А любителі доброї поезії ще напевно пам'ятають його скромненьку виглядом і розміром збірочку прекрасних поезій, видану якимсь смішно малим тиражем і грубо промовчану критикою.
Як треба сподіватися, модель героя цього роману поділив долю більшості галицьких альбатросів. Розлука з рідною землею і чужі небеса не були стимулом для виникнення нових предивних візій, фіксованих хоч би на клункових паперах. Він пірнув сірим інкогніто в еміграційну твань і десь там в Австралії, Бразилії чи Парагваї звеселяє своє оточення повною непристосованістю до життя, своєю безпорадністю в найнескладніших побутових справах. Сказано: альбатрос на суходолі… А, врешті, не переступаймо межі, визначеної Оксаною Керч закінченням роману, і не попадаймо в мінорний тон, згадуючи альбатроса епохи, що безповоротно проминула.