І знову при останніх моїх словах він зовсім гірко всміхнувся. А усміх мав бути знову таки зневажливий…
— Дівчата забирають багато часу. Ось Чуб… — почав я, але Богдан перебив мене, схвильовано заїкаючись.
— Слухайте, пане товаришу, чи бачили ви Чуба цими днями?
— Чуб виїхав — на вакації чи що, — і я сам подумав: — Чого він хоче від Чуба? — Ох, був би забув. Бачив вашу наречену сьогод…
— Сьогодні? Софійку? Цього не може бути.
— Не може цього бути, щоб я помилився.
Богдан замислився. Я втратив охоту до дальшої розмови. Я відчув, що з ним щось негаразд, і мені стало шкода його. А головне, я засоромився своєї цікавости, дурної, негідної. Я готов був вибачитись перед ним, або піти собі геть і залишити його самого. Але він мене затримав, перевертаючи на своєму столику папери. Чогось шукав. Знайшов. То був лист. Дав мені в руки його і якимсь твердим голосом вимовив:
— Читайте це і… що ви скажете?
Не хотілося мені читати чужого листа. Моя цікавість так далеко ніколи не сягала, та й ще засоромлювала мене відвертість Явора. Я догадався, від кого був цей лист. Мені слід було за щирість платити щирістю або зовсім не втручатися в чужі справи. Але було пізно. Він сунув у руки папір і просив:
— Виясніть мені те все, я вже нічого не розумію. Я маю того всього ось доти, — він зловився руками за горло.
Я почав читати. Я читав, читав, і моє тіло почали оббігати дрібненькі дрижаки. Я тремтів, лист дрижав у моїх руках. Це був майстерно написаний любовний лист. Чи він був гарний? Чи слова так дбайливо й функціонально підібрані, були щирі? Не знаю. Мені було ясно одно: це була очевидна чистісінька література. Мене обдавало холодом перед силою людської мови, що так влучно, так досконало віддавала інтимні почування. Перед моїми очима з'являлася постать авторки, я зніяковіло засміявся, віддаючи йому листа. Але поетові було не до сміху.
— Ви закінчили? Нате! Читайте другий!
Хижо, признаюсь, кинувся я до другого листа, маючи все перед очима ті примарні форми. Коли в першому листі дівчина писала про свою любов, не обминаючи для красномовности досить вишуканих епітетів, то другий лист — це була повінь інтимностей, що пливла до якогось катастрофічного кінця. Недаром при самому кінці був легенький натяк на якесь нещастя, що мало б охопити її, а з нею і його. Третій лист, що його Богдан кинув на стіл, був зовсім простий — прохання допомогти. Я відклав листа, поражений марним закінченням гарно закроєного мистецького твору, і сидів мовчки, як і він. Він уже не просив поради, й спустив очі кудись під стіл, швидше звідтіля чекаючи розв’язки, ніж від мене. Я мовчав безпорадний. Я ж був безпорадніший від нього. Він мав дівчину, що зверталась до нього, нагадуючи моменти разом пережиті, а я нічого ще такого не переживав! По голові ходила в'їдлива думка-калямбур: проблема розв'язана… Я пересовував пальцями купку попелу з місця на місце. Коли ми обидва видихались, згодом уже, трохи спокійніше думалось мені про те все. Я згадав:
— Я бачив її з якимсь чоловіком, мабуть, батьком. (Про те, що він був п'яний, гадав замовчати).
— Її батько п'є. І це ще… — і він зідхнув. Мабуть, виговорив усе. Тепер я мусів діяти. І, як на перший раз, вийшло не дуже мудро:
— Треба їй допомогти. Або одружитись…
— Ах, та що ви? Це неможливе. Мамця… А гроші висилають на тітчине ім'я. Я не маю грошей…
Я пригадав свої невеликі грошові ресурси, що походили від мого любого брата Івана. Згадав Чуба, тоді заспокійливо поклав Богданові руку на плече й бадьоро, аж надто самовпевнено, запевнив:
— Ми це влаштуємо. Запитайте, скільки, приблизно, потрібно. Ми це на протязі…
Богдан і далі мовчав, але вже очевидно, заспокоєний. Він укусив шматок хліба з варенням і смачно обертав його в роті. Оглянувся по кімнаті, потім наче здивовано на мене. Я зрозумів. Це була година, коли він сідав упорядковувати безладні фрази, зачуті в сні й записані прихапцем уранці, щоб не забути. Я підвівся з крісла, наблизився до дверей. Тоді він, збентежено заїкнувшись, очевидно, забувши вже про всі прикрощі, запитав, чи послухав би я його нової баляди. І, не чекаючи відповіді, вишукав у відповідному зошиті «Баляду про кам'яних левів».
Попливли за варіянтами варіянти. Обпертий об одвірок, я пив цю пісню про ожилих кам'яних левів, про підземні води, про крокування прадавніх звірів. Ще і ще раз читав він баляду, а я стояв скам'янілий, тільки чув, як терпне у мене шкура під очима, як я кам'янію, наче під впливом анестезії, і вростаю у той кут землі, що між вікном із столиком поета і темним отвором дверей у кухонні та пивничні темні світи. Немов закам'янілий празвір, заворожений струмом поетичної отрути, коли і як я вийшов відтіля, — не знаю. Пробігаючи сад святого Юра, що лизнув моє розпалене лице протверезливим холодком, мені захотілося до болю вернутись до Богдана, поцілувати того чудового хлопця або бодай потиснути йому його пухкеньку руку. Я довго блукав звечорілими вулицями, доки наважився спуститися вниз, у «Качиний діл».