— Ексцеленція вийшли і не зволили розпорядитись щодо тієї зливи листів… Куди я маю скласти цю зливу, цю обильність?.. — це Ромко так промовляв до мене, а всі сміялись. Та хай там, їм завжди весело! Ромко і справді подав мені зливу-обильність — аж два листи. Один з Розлогої, від Івана мого любого. Він писав, що послав мені гроші (в мене затрусилась рука). Який збіг думок! Власне, тих грошей мені було потрібно до зарізу! Я сягнув до другого: Чуб запрошував до себе в село.
Ромко перечекав, доки я не прочитав листів і, побачивши радість у мене на обличчі, вхопив мене в свої обійми та, наспівуючи фальшивим голосочком якогось вальса, закрутив мене, зручно виминаючи «Материнства», що валялися на кожному кроці.
— Увага! Шедеври! — закричав Антоша, дивуючись їхній кількості. — Та й де їх стільки набралось?
Він почав поквапно складати їх у куток, перший раз наводячи порядки у своїй глині. Але ж і я вперше в житті танцював. Хоч і не був це комплектний танець: без музики й без дівчини…
Як у сні, минув літній тиждень. Я відписав братові в Розлогу, заніс Богданові гроші, ходив з Ромком до кіна. І ні разу не блукав своїми вулицями. Щось підганяло мене до порядку, до праці, щось давало ясні думки й силу перевести мої наміри в діло. Сам, без товаришів, вийшов я з касетою на Високий Замок і з цього боку на Жовківське передмістя махнув пейзаж. Дома, обережно, щоб не замазати, спер об стіну. Не було гітариста, ні Ромкових наречених. Навіть «Материнства» не валялись.
Відпочиваючи від неспокійних барв і ліній, почав я переносити свій ескіз на велике полотно. Виходило, не знаю, добре чи погано, але своє. Я з радістю помітив, що ні триклятого академізму, ні звабливих «ізмів» тут не було. Був мій, інтимний, трохи сирий і несміливий, але впертий і послідовний задум. Цікаво, що сказав би Чуб? Чуб написав: «Приїдь, друже. Дружбою будеш на весіллі та й небо побачиш…»
Вже в поїзді, почищений і підшитий (Галина попришивала ґудзики), подумав, що їду на Чубове весілля та на свій похорон. Бо ж хоронив я свою невиявлену любов до блідої дівчини з ластовинням…
Накрапав ріденький теплий дощик. Крізь сонце малював він мальованку на білих пішоходах Малинівки. Без багажу, просто з голярні, свіжий і бадьорий, серед неба, як і справді писав Чуб, вийшов я з провінційної станції. Проти мене йшли Нечитайло і Шульга, замаєні нарцизами — весільні гості. Ці квіти в бутоньєрках і горілчаний дух мене налякали. Невже я спізнився? Але ж до весілля ще було далеко. Минаючи жидівську купальню й стару греблю на Фільварках, я побачив здалеку великий білий дім у соснах. Мала річка з овербленими берегами перерізувала шлях і гинула за високою горою. Праворуч, над залізничним шляхом, височів на горбі присілок, наче вирізаний з експресійних пейзажів Грищенка.
Чуб стояв на воротях і сильно мене притиснув до грудей. Я в цю мить забув про жаль, що злодійкувато вплітався до мого доброго настрою, і в усієї душі поцілував свого друга.
Велика кухня з червонощокими дівчатами й запахами сільських ласощів. В кухні сміх, пікантні жарти. Стільки нових людей… Ну, й весілля! Заквітчані із сніжними скатертями, кімнати, оксамитові меблі з гнутими й різьбленими ніжками, муровані печі, заляпані одним ударом щітки, восковані долівки й домоткані килими. Ліжка з пуховими подушками, лямпи з зеленими абажурами, собаки, коти й люди. Люди не такі, як у Львові, не такі, як у селі. Зовсім інші. Все те згущене… кольоритне й таке нове. Я приголомшений! Я не вимовив ще ні слова. Очевидно, домашні знають мене з оповідань Чуба, що я якийсь трохи чудакуватий, бо годять мені з перебільшеною увагою, хоч часу ніхто не має, усі працюють, суєтяться. Як швидко мінялися тут картини, розмови. Чого вартий той великий дерев'яний рундук, де поруч зброї та мисливських трофеїв висіли китайські бутафорії, що конкурували з «мертвою природою», розкладеною на полумисках! Ось миска бігосу ідеальної неаполітанської жовтизни, а поруч ковбаси небачених відтінків індійського червцю та сієни. А гарніри! Киновари, зелені веронези, ізмарагди… Чуб припрошує мене доторкнутись до тих зелених насолод. Каже: — Тут тебе, й мене, і усіх чекає велика робота
Листоноша, якого тут величають «милим паном почтальйоном», приносить листи й телеграми: