«Щастя й кохання», «Успіхів у житті й успіхів у мистецтві» бажають Чубові та його молодій — товариші, знайомі.
А де ж моя дівчина? Дівчини з сірими очима, в зеленій скромній сукенці, вже немає! Є одуріла, як і всі в тому млині, молода.
Дарунки ж які привезли молодятам! Якась тітка розклала на ліжках сувої чеського сріблистого полотна. Здається, застелила б ним світ. Хтось заклав кришталевим посудом столи. Сусід, мисливий, привіз шоколядову серну. Вітик повісив побіч «Тріумфального в'їзду Хмельницького» свій пунтилізм «Жінки біля криниці», Шульга подарував старовинний гуцульський хрест і свічник та разок венеційських коралів. Нечитайло поклав біля альбому золоте вічне перо. Хтось почепив над полотняним вибійчаним костюмом молодої флорентійський солом'яний капелюшок, хтось інший непомітно залишив на нічному столику негритянську дерев'яну статуетку, мармурову пізійську вежу. А я?..
Ніяковіючи під щасливими поглядами молодих, яким сьогодні все дороге та заразом безмежно байдуже, витягнув я свій записник і, відкректуючись, запитав, чи можу їм щось прочитати. Чуб відразу відхилив від себе молоду, наче б вона була непотрібним свідком його мистецьких зворушень, спалахнув:
— А я тебе, брате, й не підозрівав!..
Я читав тихо, нікчемно, з постійно затихаючим голосом, строфу за строфою, ще не позбавившись того страху, чи хтось, бува, непокликаний не слухає мене і… не сміється. З прозорих фраз, що говорили про все те, чого я без рими ніколи не висловлю, я чув: плив настрій вічної туги й незаспокоєних бажань., Такий сильний та всеохоплюючий, що громада слухачів росла, випливаючи з закутків гомінкого будинку, росла, і врешті в сільському сальоні серед міщанських меблів збуджені весільники, наче з підкошеними ногами, немов підламавши коліна, впали важко в стільці, канапи. Громада прибита глибоким сумом. Такий настрій, мабуть, як правило, виникає з мистецьких переживань, тому вона застигла в безрусі, важко охляла. Цим веселим череваням, цим моторним молодицям, панночкам, що чекають любовної несподіванки, мисливим та купцям, — я відняв мову, я погасив їм усю весільну радість. Я цього не бачив — я ж не відводив очей від свого записника, але я це відчув. А ще підтвердив мою свідомість Чуб, цілуючи мене, як може, перед хвилиною, цілував свою молоду.
— Ти, моя любове, ти, мій майстре!
Після весілля, що було, як каже він, його й моїм, — я не поїхав до Львова, а подався до своїх.
— Ви любите слухати гру на гітарі? — запитала мене якось Чубова жінка, ледве стримуючи усміх. Я підозрівав, що це питання не просте: вона набралась уже чимало манер свого чоловіка. Я завагався:
— Коли хтось дуже добре грає на цьому інструменті… тоді… ні. Волію фортепіян.
Все ж таки я пішов з ними послухати тієї гри на гітарі. Ми відвідали Кобрина, що його називають Пабльо Непікассо. Він викінчував реклямову афішу.
— Ви на мене не оглядайтесь, я маю багато новин, дуже важливі справи. Перегляньте собі найновіше число… Я зараз… — сказав він, не відриваючись від роботи.
На столі лежали інші розпочаті графічні праці, обкладинки, екслібриси, грамоти. По кімнатах крутилися люди, деякі підганяли усміхненого господаря, інші виходили, безнадійно махнувши рукою. Обіцяли вернутися ще сьогодні або завтра вранці. Побачивши нас, поволі порозходились усі. Тоді Пабльо Непікассо кинув роботу і зняв із стіни гітару. Побренькуючи, слухав уважно Чуба і всяких новин. Я всміхнувся на вид гітари, усміхнувся чудовим усміхом графік.
— Ви рахуєтесь членами АНУМ. Я давно вас чекав. Нові сили в організації. Кожного четверга засідання. І малюйте, малюйте… — так почав він, але миттю пригадав собі телефонний виклик. Він залишив нас на хвилинку, розклавши перед нами книжки й журнали із Східної України. Ці книги про мистецтво діставав він довкільними шляхами з Москви через Варшаву. Вони лежали в шафах, на полицях, обкладені власноручно мальованими обкладинками.
— Він має зв'язки з усіма українськими мистцями, але то з усіма, дослівно в усьому світі,— обізвався Чуб. — Ось тут, у ці зошити, він уклеює найменшу згадку про наше мистецтво. А тут його листування. Цих листів немало було б для нормального архіву. Розумієш, що це за людина?
Чубові пояснення мене непотрібно бентежать. Я й сам почував себе в малому двокімнатному мешканні худенького майстра, наче в якому пантеоні. Він уже вбіг, знову взяв гітару в руки і втаємничував нас у малу частину справ, зв'язаних з мистецтвом. А він їх має безліч на голові.
— Бігав увесь ранок з картинами Мокієнка по наших меценатах, бо помирає з голоду в Парижі. Думав продати ці пейзажі, що залишились після виставки. Вночі робив коректу останнього аркуша «Мистецтва». Вийде в наступному тижні. Ви не смійтесь, Чубе. В наступному тижні вийде! Я повторяю це вже третій місяць? Але це вже справді. Так, вийде. Розіслав листи про участь в осінній виставці. Виставка ця — не жарти! Маємо експонати з закордону. А все те без рам, без підрамників. Добути підрамники. Все на нашій голові,— і взяв бадьорий акорд. — Кліше до каталогу вийшли чудові, бачили? А зверніть увагу на останнє число «Образотворчого Мистецтва». Погляньте, будь ласка, а я запитаю добродія, чого йому ще більше треба, — він вибіг до кухні й там переконував якогось сутулого пана: — «Я ж обіцяв зробити — зроблю? Завтра обов'язково! Вже майже готово!»