— Нізащо в світі!
— Там важко малювати!
— А все-таки малюю.
— Тоді приходь частіше до мене. У мене ясна велика кімната.
Я нікому нічого не говорив. Антоша не дуже вдоволений був моїм виглядом. Я голився. Він, на паризьку моду, запустив бороду. Я перечекав, доки він не вийде, а тоді заглянув у віконне скло. У нас немає іншого дзеркала. І неспокійний, бігаючи по кімнаті, чекав Нечитайла. Я хотів йому сказати, що ні, що абсолютно не піду, не буду малювати. Я насталював свій голос, як співак перед виступом, відкашлювався. Я скажу йому, що міщанські чи пак академічні портрети — не моя спеціяльність і я малювати такого портрета не буду. Мій голос мусить бути діловий, такий, що не допускає заперечень. Але чому ж я поголився й заглядаю у віконне скло? Штани невипрасовані, комір їздить по шиї. Про краватку не можна взагалі сказати, яка вона. Вона ні синя, ні бронзова. Вона просто — вальорова.
Схопився з ліжка гітарист і побіг кудись. Мабуть, на вечірній рисунок, бо закохався в модель. Всі співчувають йому і жаліють його. Де ж таки в модель? А мій модель? Ні, рішуче не буду малювати цієї пані!
Хтось гостро постукав у двері. Не встиг я кинутись до них, як Нечитайло вже ввійшов і вдоволено розглядався по кімнаті. Боже, який точний! Ще ж не було третьої! Я хотів сховати пензлі, що валялися біля мого ліжка.
— Здоров, друже! Уже готовий, бачу. Пензлі, палітра, — він лопотить довгими худими пальцями по полотні.
Я бурмочу, що ні, що ще не готовий, що полотно погано натягнув, що…
— Але ж навпаки! Який ґрунт? Темперовий, з олією? Добре! Буде добре лягати фарба. Ну, йдімо!
Я видушую з себе:
— Не піду…
— Дурний, чи що… — кидає спокійно Нечитайло й складає на купу пензлі, полотно, касету.
— Ні, пане товаришу, я зовсім серйозно, я таки не піду. Я вам казав, що таких портретів, яких потребує ця пані, я не вмію малювати. Ви ж самі знаєте, як я малюю. Я вам коротко з'ясую своє становище…
Нечитайло вимахує довгими руками, він відмахується від мене, — не хоче й слухати:
— Ваше становище? Ви сказилися, друже! Третя година. Власне, вже маємо бути на місці. Я сказав: — О третій. Буде скандал…
І я пішов, мовчки, з порожніми руками, бо всю мою знадобу поніс поспішаючи Нечитайло. Він злісно бубонів щось під ніс. Який скандал мав би бути, — я так і не допитався. Ми вилізли з підвалу й, обійшовши довкола віллу, почали підійматися по сходах до важких різьблених дверей. Двері були незачинені, і ми ввійшли в довгий коридор, що кінчався півкруглою кімнатою. Проти нас вийшов живий Рубенсів модель з ясним, трохи розбурханим, волоссям. Вона щось лебеділа до Нечитайла, витягаючи до нас малі пухкенькі ручки. Була в якомусь орієнтальному шалі з довгими торочками, що в них раз-у-раз замотувалась біла собачка. Собачка брехала на мене таким же тоненьким голосочком, як у пані. Фу! Собачка! Не люблю такої карликуватої породи! Я був і далі нерадий, що прийшов. Я пригноблено мовчав. Нечитайло вже засів віддалік, разом з. панією, в м'які крісла, я дивився на якийсь англійський штих. Я бачив, як Нечитайло дуже вимовними жестами представляв мене, як якусь особливу натуру, і це мене смішило. Він звернувся до мене з перебільшеною повагою, питаючи, чи світло, тло і, взагалі, кімната мені відповідають. Сам посадив пані на стілець, сказав кілька компліментів тій строкатій хустці, обгортав нею модель і все з тією ж великою повагою звертався до мого надзвичайного смаку. Думаю, що все це він робив для мене, сердечний Нечитайло! Ясно, що пані, захоплена його поведінкою, почала на мене звертати увагу.
Але я нічого не бачив. В моїх очах тремтіло світло, справжнє горішнє світло, що надавало цукеркуватому моделеві окреслених кольорів, що матувало безліч зайвих ліній претензійної пози. Навіть дурна собачка з мавпячою мордочкою, що також позувала, сидячи на крайчику паніного шаля, навіть вона в тому світлі була приємною вапняною плямою, що так добре закривала діру чорної сукні.
Не слухаючи розмови (вона була вийнятково нецікава тією афункціональністю й нещирістю), я клав на палітру фарби, витискаючи з тюб призабуті киновари, веронези й ізмарагди, з насолодою витиснув вермійону й краплаку. Вже на палітрі виникла картина, така ясна й розкладена, що я, не дивлячись навіть на модель, накреслив пальцем рисунок на полотні. Мить, і я вже мало не вибухнув реготом. Це Нечитайло так поважно хитнув у мій бік, що пані перестала щебетати й собі якось побожно, хоч і невтямно, глянула на мене. Я сказав голосно не то до себе, не то до них: