Антоша почав пригладжувати непокірну чуприну. Мені нічого іншого не лишалося після цього, як тільки тихенько скоритися долі. А доля тримала сильно за руку й читала лекції. Я слухав їх, мушу признатись, не без зацікавлення. Нечитайло, виключаючи дратуючі моменти, коли замовкає задумавшись або якимсь шизофренічним ладом стрибає з теми на тему, — говорить цікаво, якось тривожно і перечутливо. Його мистецька душа, що відчуває глибше й бачить далі, захоплює співрозмовників якоюсь пророчою силою. Можливо, що він відгадує твої думки та з'ясовує швидше те, чого ти ще не усвідомив собі,— так тягне мене до нього? Він зробив з мене не то англійського джентельмена, не то похоронника. Так мені важко в новій шкурі… А як же ж покажусь у свого моделя?
Нечитайло потиснув мені руку востаннє, ще сильніше, ніж звичайно. Я думав: він забув, що це тільки рука, — і пішов собі до редакції. Я стояв біля поштового будинку й читав афішу, що закликала ощаджувати гроші. А я видав на оці «европи» силу гроша. Згадав брата. Треба було б написати листа в Розлогу. Але ж ні! Так прихапцем, серед людей, що обштовхують тебе? Може, пізніше… Може, матиму більше дечого цікавого… Проте я зайшов до поштового будинку й станув біля стола. На клаптику паперу, що мав у кишені, написав такі рядки:
А далі почав думати про ясне волосся та малу ручку…
* * *
Цікаво! Ніколи не було в мене бажання залишитись на поверсі з моїм моделем після сеансу. Оце, мабуть, закінчу портрет і, може, вже більше туди не заходитиму.
Тихий осінній день. Гарна пора року в нашому підсонні. Золотий осінній день. Старі дерева, старі кам'яниці, старі пішоходи.
У мене прокинулась стара звичка блукати вуличками, дихати запахом цвілого листя. Така гама, як на моєму портреті. Хоч модель каже: — Наш портрет. Зрештою, слушно. Адже портрет не лише її. Я радо забрав би його звідтіль і тримав би з своїми речами в підвалі. Я навіть раз сказав: — Я намалюю вам інший портрет. Правдивий портрет. Там будете дуже подібні.
Модель лукаво всміхнулась і підійшла до портрету, немов захищаючи його від мене, але з таким виразом в очах, що я спасував. Мовчки поцілував ручку і, наче звільнений від якогось тягару, продовжував малювати, стиха наспівуючи якусь пісеньку.
— Я б ніколи не могла подумати, що ви співаєте…
— Я не співаю…
— А що ж ви робите?
— Виявляю задоволення.
— Задоволення собою?
Може, й так, але я не відповів, а малював. Клав мазок за мазком, наче в сні й тільки згодом, віддалившись від полотна, я з жахом побачив, що образ в основному попсував. Я був у розпачі. Усе: кімнату й світло, Нефретин профіль і вона сама стали мені ворожі, осоружні. Я кинувся до полотна. Але модель, що досі спокійно покурювала цигарку, підбігла до мене з незвичайним поспіхом і зручно вирвала мені з рук шпахтлю.
— Що ви робите, приятелю? Що ви робите? — її маленькі ручки були повні фарби, вони вимазували нею моє нове убрання. Те убрання, без якого я, мовляв, не європеєць. Та мені було не до убрання. Я забув і про портрет. На мене сперлося це чудове жіноче тіло, мене обпекла хвиля пахучого волосся, ми обоє були одну мить так близенько! Я зціпив зуби, щоб не крикнути. Та це була дуже коротка мить. Модель уже поклала на столик шпахтлю, витирала пальчики й сягнула по тліючу цигарку.
Переможений, обеззброєний, шукав я в її обличчі перемоги. Та де там! Цього не було. Ми сіли одне проти одного на своїх звичайних місцях, як це буває під час перерви.
— Вам шкода моєї роботи? — спитав я згодом.
— Шкода готового, портрету. Я його полюбила, як щось живе.
Я звик до її вишуканих фраз, і мені не здавалось, що вона перебільшує. Може тому, що я звик вірити жінкам.
— Але ж він знівечений!
— Завтра побачите щось інше…
— Мені здається, що ні.
Я хотів вияснити, що я не малюю екстатичним порядком, що я бачу, чого бракує, що розумом важу кожний мазок. Та чи вона зрозуміє? Я пригадав Софію. І я в цю хвилину захотів, щоб моя модель не розуміла всього так, як Софія. Щоб її темні очі, якісь вологуваті, не оцінювали так влучно й розумно моїх справ, моєї професії. Я пригадав, яким заздрісним буває інколи Богдан за свої поезії. Бо жінка, коли розуміє, коли доходить до суті, зайде надто далеко. Я захотів мати навіть перед тією чарівною жінкою свою таємницю. Я курив, задумано дивився на її обличчя. Дивився на очі, на хмаринку волосся, що спадала на чоло. Дивився сміливо. Я ж дивився як портретист. Аж пані пожартувала: