— Не приглядайтесь до мене так докладно, бо ще побачите, скільки бідної природи ви обминули в своєму портреті.
— Кожний мистецький твір — ідеалізація, — відповів я з переконанням.
— Та хіба очі — одно більше, друге менше або великий рот, — або синювате обличчя — ідеалізація? Мамочко! Яка ж я тоді насправді? Та я пожартувала, — додала поважно. — Я знаю, я все розумію, нічого мені не вияснюйте!
Я й не збирався вияснювати. Хіба я коли-небудь щось вияснюю?
Подзвонили десь унизу, в городі. За хвилинку ввійшов Нечитайло з китицею квітів, нерухоме бліде обличчя стануло напроти нас. Чорні очі під сивіючими густими бровами зупинились на якійсь точці понад нашими головами, Ми знали, що він нескоро обізветься. Я терпеливо чекав, але господиня, що мовчки взяла китицю в руки, не витримала:
— Дякую за квіти. Ви завжди шевальє.
Він не звернув на це уваги. Дивився, як і раніше, понад наші голови, похитуючись на довгий ногах. Я почав складати пензлі.
— Приїхала Наталя з Парижу, — раптом обізвався, але якимсь далеким згашеним голосом і знову замовк.
Наталя — гарне, запашне, сільське ім'я. Воно мені нічого не говорило. Зате моя модель пригасила нервово цигарку й зробила вигляд дуже врадуваної. Однак, це не була щира радість. Я бачив, коли згортав своє знадіб'я, сумні, нерадісні очі. Вони розговорились про таємничу Наталю. Мені було не до неї. І сам я, дивуючись собі, слухав розмову без охоти.
— Чудова дівчина! Це півтори жінки! Вона буде сьогодні в «Деляпе», адже сьогодні четвер. Я говорив з Чубом, він його туди поведе. — Нечитайло змовно моргнув до пані і повернувся до мене:
— Чуб прийде до вас перед вечором.
Я відразу відмовився від важливого засідання в каварні, від цікавих новин, від надзвичайної гості. Але Нечитайло мене не слухає. Вже розказує сплетні, вже перекинувся на політику. Мені ніяково їм перебивати, мені вже треба йти. Якась таємна сила керує моїми кроками, я підходжу до стіни, відвертаю полотно й тільки стримую себе, щоб не заспівати. І що я, старий дурень, хотів змивати? Синє сиділо, контур ані трохи не засильний, голова не розпливалась, ніщо не виривалось — таким, як я хотів, був «наш портрет». І я глянув здалеку на свій модель. Вона також дивилась на мене, розгублено слухаючи Нечитайла. Тоді я відважно, надто відважно підійшов до них попрощатись. Із смаком поцілував я беззахисну ручку і Нечитайлові простягнув свою, але він її не помітив і звернувся до мене:
— Дозвольте подивитись на портрет. Я тому й прийшов, щоб подивитись, що робить той наш єдиний, справжній, наш… — так і не договорив, досягаючи довгими ногами кутика, де стояло полотно. Мовчав, мовчав, покректував то зблизька, то відступаючи назад. Дивився й нарешті шепельнув, розбризькуючи слину: — Знаменито, пане добродію, знаменито!
Я ще раз поцілував ручку мого чудового моделя й потиснув руку Нечитайлові, чи, може, він мені. В усякому разі якби не дзвінок унизу, що сповіщав чиєсь прибуття, я певне переплутав би їхні руки і, мабуть, цілував би волохату лапу, а маленьку беззахисну ручку боляче тиснув би в розпалених долонях.
Я вибіг з кімнати в коридор, наштовхуючись на якусь жіночу постать, що пахнула нетутешнім запахом. Вже відчиняючи важкі різьблені двері, я почув серед привітань своє ім'я. Але я був уже далеко. Я котився в «Качиний діл».
Признаюсь, я чепурився свідомо цього вечора, і Чуб обкинув мене здивованим поглядом. Очевидно, кидалось увічі моє темне убрання, таке, як каже Нечитайло, на кожну пору і кожну нагоду, до непристойности білий комірець, волосся причесане, черевики з блискучими носками.
— І пахнеш, як претенсійна панна! Що це? Бузок, фіялки?
— Білий тютюн, хіба не відчуваєш, — з повагою відповів Роман, виливаючи на себе половину пляшечки. Йому смішно, але використав нагоду, поспішаючи до чергової нареченої. Пішов. Вийшов з «долу» й новий мешканець, «геніяльна дитина» Юра. Ми залишилися з Чубом самі. Тоді він висипав на стіл з портфеля книжки. Одну подав мені. Це було «Сольо в тиші» — мої поезії. Я хотів щось нарешті сказати:
— Ці мої… твої… поезії…
Але Чуб перебив:
— Ти пиши. Те, що ти хочеш сказати, нецікаве. Напиши римами те, що хочеш виявити, буде цікавіше, а так базікаєш…
І я не базікав. Бо й що можу сказати моєму другові за те, що він видав мої вірші, що приніс мені їх? Мені трохи шкода Чуба. Він же не жалів труду, з такою радістю приніс ті книжечки, які напевне, крім нього й мене, нікому непотрібні. Хто їх читатиме? Хто їх захоче купити? Чуб шукав у моїх очах paдости, але я дивився кудись убік, ніби розглядав книжку й мовчав. Хотілося щось сказати, але що?