— Ти готовий? — не дочекавшись від мене й слова, питає врешті Чуб.
— Так, можемо йти, — і я з радістю визволяюсь з прикрої мовчанки. Я спішусь до каварні, до тієї каварні, до якої також не хотілося йти.
Надходила дев'ята. За столиками сиділи журналісти, малярі. Зсунувши декілька столиків докупи, сиділи анумівці. Чуб всунув Нечитайлові книжку, другу Непікассові, секретарці і ще комусь білявому. Дивились, плескали в долоні, вітали нового поета між малярами, показуючи на мене. Я всміхався, протирав окуляри, що заходили парою. Мене посадили. Біля мене зарухався Нечитайло, вийшов комусь напроти і за хвилину привів якусь панну. Коли я нахилився до її руки, мене обвіяв запах знайомих звідкись парфум. Це були ті дивні пахощі з передпокою мого моделя, які я відчув, коли розминався там з незнайомою. Я й не дуже помітив, якою була на вигляд ця екзотична квітка. Мої невдячні окуляри поскупили мені навіть обрисів її обличчя. Це була якась жіноча постать, закрита фантазійними берегами модного капелюшка.
Долинський кинув ілюстровані журнали і перелистовував моє «Сольо», Чуб рисував портрет прибулого з Варшави поета, Непікассо закликав до порядку нараду, але секретарка підсіла до дівчини в химерному капелюшку й говорила про музей «Уфічі». Дівчина обізвалась, пригашуючи цигарку. Від тієї хвилини я слухав тільки її голосу, часто в гаморі не розбираючи слів. Я присунувся ближче. Вона говорила про річку Арно, про Лувр, згадувала мюнхенську пінакотеку. Сягаючи по чашечку з кавою, вона виголошувала зухвалі погляди на мистецтво, стилі, школи. Вона, захоплена безголовим грецьким торсом, згадувала про Вікторію Самотракійську як про символ мистецтва наших часів. Мілоська Венера, на її думку, ідеал філістрів, а в Джоконді вона бачить менше краси й чару, ніж у портретах Ботічеллі. Коли Нечитайло боронив захоплюючу лінію Енгра, вона засміялась:
— Бо ви не бачили Моділіяні!
Нечитайло замовк, довгий час дивився на неї, а коли розмова перестрибнула на жіночу моду Парижу, звертаючись чомусь до і мене, голосно промовив:
— Коли я назвав нашу Наталку «півтори жінки», то я свої слова можу підперти сильними аргументами: цілою жінкою вона вже є в тому капелюшку. Звідки? З Відня. В сукеночці паризького крою і так далі. А половина, яку я додав, є в її самопевности. Принишкніть да Вінчі, великі майстри Відродження, бо Наталка каже, що вашу славу породили сноби! Ховайтесь у мишачу нору, форми неоклясиків, бо Наталка вас засоромить, показавши простоту модерністів! Я слухаю її слів з захопленням. Я за зухвалість, я за дерзання! Наталочко, ви півтори жінки!
Вона проголошувала тези, до яких доходили ми після багатогодинних дискусій. Я знову протер окуляри. В неї темні очі, гарно обрисовані губи, — личко бліде, сама тоненька.
Долинський шепче:
— Тоненька, як шнурок.
Довго поза північ тривало засідання. Чуба вже давно не було. Нечитайло пішов до сусіднього столика, до якогось пана з оригінальним обличчям. Дівчині треба було йти на далеку підміську вулицю, хтось з нас мав би провести її додому. Я чекав, може, хтось заявить бажання, але таких не було. Той пан, що сидів з Нечитайлом, мав печальні очі. Він приваблював своїм обличчям. Я підійшов до столика, мов заворожений. Але він, почувши від Нечитайла, що я маляр, що я модерний маляр, ледве зволив глянути на мене. Зате я, почувши його прізвище, прикипів до місця. Це був той маг, якого ідеологія абсолютно оволоділа молодим поколінням. Ось як виглядав той полум'яний трибун. Намалювати б те обличчя, надхненне ненавистю! І неспокійні пасма чорного волосся на скронях, очі, обведені печальним фіолетом, і рівну лінію носа з роздутими, як у коня ніздрями. Зовсім, як на старих візантійських іконах! Я надто довго стояв напроти нього і вдивлявся в те юпітерське обличчя, аж Нечитайло мене опам'ятав:
— Ось що, пане товаришу, відведете Наталку додому. Вона живе близько біля вас. А я ще трохи почитаю… — і пішов до іншого стола, не слухаючи моєї відповіді. Пантократор грізно нахмурив гострі брови, коли я несміливо вклонився. Під дзеркалом сидів такий готовий модель: якийсь пан з малесенькою борідкою й вусиками а для Мопасан. Кучер'яве фарбоване волосся підтіньовувало його вродливе обличчя, а чорні, південні очі дивились з підозрінням на анумський стіл. Чуб оповідав мені про нього, буцімто він писав працю про іконостаси двадцять років, жив тією працею, а тепер не може знайти ніяк видавця. Він підозріває, що на шляху до його успіху стоїть знавець церковного малярства, Комар, і дуже його ненавидить. А тому, що Комар був критиком в АНУМ-і, то й ми всі були йому смертельними ворогами. А критик був справді вдумливим і глибоким. Про високу пані, що сиділа під вікнами, казали, що це єдиний знавець української порцеляни. Вона бідує, живе хтозна як, бо її чоловік був соціялістом, виїхав у Київ та там і пропав. Поблизу сходів сиділи редактори й читали німецькі газети. Один з них — маленький, другий — височезний і цибатий, видавали журнал для потіхи безсонних.