А взагалі тут сиділи окремо «католики», окремо «ліві», окремо «інші». Я все те спостерігав, ніяк не наважуючись заявити Наталці, що ми, либонь, сусіди й додому підемо разом.
— Ні, ні, не турбуйтесь. Я знаю Львів. Я звикла сама ходити. І година не така вже пізня. Ні, я не боюся. У Парижі ми…
А, проте, ми пішли разом. Я повторив Нечитайлові слова, що ми з нею сусіди. Я. ходив з поверху за нею, трошки затуманений запахом, що йшов від її незвичайного одягу, і тим вечором у задимленій каварні. Перед моїми очима мигтіли постаті й обличчя. На сірій плямі вражень яскравим рисунком обрисовувалася голова Пантократора, за ним замазувалась чорнена чуприна й жагучі південні очі, атлетична постать рум'яного поета, що скидавсь на оперного співака, а побіч мене тремтів на вітрі, заслонений капелюшком, тендітний профіль.
Ну, гуляємо! Нечитайло повів мене на баль. Він думає, що навчусь танцювати отак за одну ніч. Він думає, може, що я танцюю й захоплений балями. Це не був звичайний баль, а баль преси. Тут він гадав мене силою впровадити в гущу особистостей. Але я не бачив нікого. Навіть королеву балю я ледве доглядів. Моєї королеви не було. Я розмовляв з худенькою жіночкою, що так цікаво пише про Китай. Вона так звикла до теплого підсоння, що в нас вона холоне на кригу. Ми пішли до буфету загрітись. Там було замішання. Це Кобрин пив і випив забагато. Ох, він, мабуть, був дуже п'яний. Ніхто не міг витягнути його з буфету. Долинський сказав до мене:
— Як би то його якось витягнути додому? Він уб'є свого улькуса!
Кобрин був заплаканий, щось говорив, але його ніхто не слухав. Тоді Долинський замовив у музикантів військового марша. Люди почали маршувати довкола залі, зайшли до буфету, Кобрин помаршував і собі в залю, з залі в коридор, а тут накинули ми на нього пальто. Долинський і я повели додому. Тримаємось за руки всі три, йдемо мовчки. Раптом Кобрин заплакав. Це не був плач п'яного. Він на морозі зовсім протверезів. Він щось пригадав собі. Хлипав і ридав:
— Яке горе, яке горе! Я маю листа. Він дома, цей лист. Зайдемо, почитаємо. Не віриться. Листа з Москви дістав, що Павла Коменданта вбили, мого побратима вбили, вбили, вбивають усіх у Києві, в Україні. Не віриться, не вірилось, а ось маєте. Я вірив. Я знав не одне. З газет знав. Але газети одне, а тут лист. Це вже кінець.
Долинський просив:
— Не треба, не плачте.
Я не міг дивитись, як ридав той ентузіяст. Я сам хотів плакати.
— Я не плачу. Та що там сльози! Я не плачу, що згинув Павло. Це ж гине Україна! Наша культура, наша субстанція. «Образотворче мистецтво» вже не виходить. У книгарні бачив «Іскуство» — Україну позасилали, розбили.
Я до болю відчував звуки музики там, на балі, як похоронні марші. І я ридав би, але ми з Долинським мусіли триматись. По стрімкій Коперниківській вулиці, притулившись, стиснувшись один до одного, ми втрьох йшли, опечалені, розбиті. Коли наблизились до Кобринової хати, він не хотів залишитись сам. Він просив, щоб ми зайшли. Його родина спала, ми стояли тихо в малій робітні. Він чогось шукав. На одній полиці лежали книжки, що їх видав Павло Комендант, з віньетами Кобрина. З якогось фото глянуло на нас енергійне обличчя расового українця. Це був розстріляний. Ми перелистовували книжки, журнали.
— Жорж Діндо, різьбярка-терористка! — гірко засміявся Кобрин. — Вороги народу — бойчукісти Наліпинська, Сахновська, Кравченко. Пригадуєте виставку нашої графіки у Варшаві? Досі вся Польща копіює їхні праці. Або. Падалка, Седляр, Азовський! Ціла школа в Польщі, а їх на Соловки чи куди там, тих прекрасних майстрів свого діла. Падалка носив старовинну українську зачіску, ну, козак! А всі мали в крові Україну і вливали цю кров у своє мистецтво. Оце вам органічне мистецтво — хай тематика на замовлення. І Москва зрозуміла. А дехто з наших і досі не вірить. Ех, якби міг, підклав би динаміт під сецесію!
Долинський позаписував собі відомості для преси, Кобрин з прикметною жвавістю присягав, що видасть довідник розстріляної культури:
— Фонди витиснемо! Ми витиснемо, ви побачите. Ми утривалимо бодай світлини для історії, для науки!
Я потиснув йому руку, відчуваючи безмежну глибінь любови до нашого мистецтва в тієї дрібненької людини з болючим шлунком. Коли я зайшов у «Качиний діл» удосвіта, — якими бідними, відкольорованими здалися мені праці мої та моїх товаришів! Розбілюваними, розсіруваними, несміливенькими, немічненькими видались мені ці етюдики, ескізики, картиночки й малюночки… Я хотів шпурнути ногою цю скриню, що підпирала картину Сильнявського, від якої голова могла розболітись. Хотів побудити сонне хропуче братство. Хотів крикнути й гукнути! Але я витягнув хустинку з кишені й тихо заплакав. Що ж, і я був сьогодні на балі…