Від тієї незабутньої ночі, коли я сам відводив мою екзотичну сусідку на Кульпарківську дорогу, до малої вілли в трояндах, минуло стільки часу! Скільки? Здається, дуже-дуже багато. Велика відстань часу.
Скільки разів ходив я темної ночі Листопадовою вулицею, малими покрученими провулками, що виходили в глухе підміське поле, потім ішов темним полем. Ставав серед того поля, приголомшений думками, що заступали дорогу. Ті думки були мені завжди вірними друзями.
Ген за полем, серед довгої вулиці, стоїть вілла, що пахне трояндами. І вона там. Моя Наталка. Вона має надзвичайну пам'ять. Пам'ятає, який мистецький твір, якого автора, на якій стіні висить і якого музею. Вона цитує уривки поетів саме ті, яких їй потрібно в розмові, Навіть мої! Ніколи я не думав, що мої вірші підпиратимуть чиїсь тези. Чи Наталка мудра? Чи вона гарна? Я її, очевидно, кохаю. Так думаю, стоячи сам один у темному полі, залишивши вдалині віллу старого пенсіонера, що вирощує троянди. Завтра прийду сюди коло шостої й сидітиму з Наталею на плющовій канапі та говоритимемо про мистецтво. Як гарно говориться про мистецтво з Наталкою. І, може, нарисую портрет, невеличкий ескіз, олівцем?
Було спокійне передвечір'я, коли я з трохи зболілою головою від цілоденного малювання в «долі» виринув з широкого тихого поля перед будинок «з мрій і снів», як писав Богдан. На диво — з вілли лунали голоси, а перед ворітьми, по чистенько заметеному пішоході, вітер котив сіно. Гості, ще й які гості!
Ми куримо цигарку за цигаркою. Наталка потискає мені руку, наче б вибачалась. За столом сидить якийсь літній пан у подорожньому плащі, а біля нього ще один у зеленій мисливській куртці. Цей мисливий відрекомендувався з достойним уклоном:
— Барон де Люка.
Я бачу себе у високому дзеркалі серед громади нетутешніх. І думається мені, що я якось добре допасований до них. За моїми плечима стоїть високий студент, беззубий, з червоною м'ясистою губою. Струнка панна заклопотано вигладжує блюзочку. Пан у плащі про щось швидко говорить з господарем. Говорить дуже багато. Я не чую його слів, лише бачу пожвавлені рухи його губ. Барон де Люка кидає зосереджений погляд у кухню. В чепурну вітальню також якимсь дивом прибилося з далеких сторін пахуче сіно і лежить клаптями на дзеркально-блискучому паркеті. Наталка потиснула сильніше мені руку. Я слухаю.
А вони говорять про яйця, про покладки (так називаються вони в нашому селі). Але це не про ті яйця, що лежать у моєму кошику в «Качиному долі». Де там! Говорять про експорт, про високі прибутки, про реалізацію ідеї. Говорили, головним чином, гості, піднесені, схвильовані, вражені цією реалізацією до найглибших глибин, аж доки з кухонних дверей не вихилилась заклопотана голова в баранячій шапці. Це всеробітько Іван з чорним вусом. Він приходить із страшною вісткою. Це видно по його очах. Навіть чарка горілки, яку він випив у кухні, не погасила його стурбованости. Він боїться оприлюднити недобру вістку отак собі, звичайно, бо бачить чужого чоловіка. Цей чужий — я. Очі всеробітька ховаються переді мною з пошаною за підпухлі повіки. Чоловіче! Коли б ти знав, який я недалекий від отих невдалих комерсантів! Що я, може, ближче стою до барона де Люки, ніж ти, всеробітько!
І він зважується:
— Яєць нема!.. Яєшня…
Розмова раптом обривається. Комерсантам жах перекошує обличчя. В очах проблискує свідомість катастрофи.
— Що? Як?.. Кажеш нема?.. Ох, немає реалізації!.. Яйця, яйця… — і по хвилині, зовсім спокійно: — Пропало, га? Що ж, пропало все! Але чекайте, — промінчик надії пробігає по змертвілому лиці комерсанта, — почекайте, я забезпечив! Ага! Дирекція залізниць заплатить мені потрійну вартість! Це вже щось є.
Барон де Люка зривається з-за столу:
— Я піду з тобою. Знатимуть, з ким мають справу. Говоритиму я, барон де Люка!
— Та яке ми забезпечення зробили? — каже по хвилині Іван. — Пан написали на скрині «Осторожно, яйця»! Такої остороги й заєць не боїться!
Барон де Люка вхопився за живіт і з криком вибіг з кімнати. Пан у плащі кинувся до Івана і почав випихати його за двері: