Моє бажання, придушене тими нежданними поцілунками, помчало й собі навскач у тиху далечінь ночі.
Це вже третій лист прийшов із Сновидова, і лише на останній я відписав. То було миле й настирливе запрошення — приїхати туди.
Напливало літо. Я рішився поїхати. Переписав із старого записника вірша, того вірша, що його Наталка любила. І тільки в «постскриптумі» дописав, якого дня виїду зі Львова. Антоша провів мене на станцію і подав крізь вікно мою касету, коли поїзд уже відходив. Проходжуючись з ним по пероні, я був забув її на лавці. А це ж було все, що я взяв з собою. Антоша похитав кудлатою головою й пішов. Поїзд, спроквола прискорюючи біг, минав місто.
Далека дорога до милої небоги… Поїзд з трудом волоче колеса, пронизливо кричить паротяг, вповзаючи на станції. Довкола мене, в загальному переділі третьої кляси, весело й гамірно. Якісь новобранці чи просто хлопці співають вигукуючи пісень, позакладали всі вікна. Хтось крутить на розстеленій газеті цигарки, хтось товче яйця й кидає шкаралущі мені під ноги. Хтось обгризає курячі стегна та розсипає по животі хлібні крихти. Літній день підіймається понад пагорби й долини, понад низенькі хатки й високі тополі на межах. Я приссався до тієї радісної прозорости над замріяним профілем галицької землі. Захотілося вигадувати гострі вальорові зудари на тому сріблисто-салатному килимі, підбирати контрасти фарб, то замазувати краєвид серпанком прозорого лязерунку. І так вдивляючись у простір, я забув про все, навіть про голод, що, збуджений апетитом моїх товаришів подорожі, починав дошкульно докучати. А поїзд волікся ліниво.
Пополудневої спокійної години приїхав я на вузлову станцію і, щасливо зловживши сполучення, пересів в інший поїзд. Кілометрів небагато переді мною, зате часу дуже багато.
Коли на Синювате небо вискакували одна за одною бліді зірки, я мчав з Золотого Потоку дорогою серед піль і лісів. В освіжливому вітрі, що йшов з лісу, від того білого туману, який плив низьким берегом Дністра, я, підганяючи млявого Пегаса, відчував біля себе Наталчину близькість. Що вона робить? Чому сама не приїхала цим фаетоном під мури старого замку, а послала скісноокого візника, може, татарина? Кому звіритись, кому признатись, що мені до душі ці краї наддністрянські, що я сп'янів цим пахучим краєвидом? Татарин ставиться до мене з більшою байдужістю, ніж до своєї кобили. Темрява густішала. Тільки блимали стіни низеньких хаток, наче фосфоризовані. Ми загуркотіли на головній вулиці сонного села й зупинились.
Переді мною, в темряві веранди, стояла дебела дівка з буханцем хліба й мисочкою солі. Виглядала вона, як велична каріятида, що підпирала заплетеними в чічках косами піддашшя, де кудкудакали розбуджені кури. Хтось невидимий обсаджував хату димком матіоль і полину.
З нафтовим смолоскипом вийшла моя Наталка й достойно, як господиня, ввела мене в освітлену й людну вітальню. Тут стіл був заставлений до сільської трапези. За столом мене гірко зашкребло, що я не сам, не єдиний тут гість. Долинський купав вареники з вишнями в сметані, Лобода жартував з дівчатами. Вони зраділи моїм приїздом, а я сів насуплений, як сич. Наталка, бачучи мою розчарованість, привела мене швидко до порядку, пригадавши два невідписані листи.
В другій кімнаті пахнуло полином (проти бліх). Там висів портрет Гірляндайо. І полин, і Гірляндайо, і Наталчина бабуня, власниця портрету, що сиділа на ліжку, як живий портрет того солодкого майстра Відродження, заспокоїли мій нерівний настрій. Я дозволив себе посадити до сільських вибагливих страв, я слухав старосвітщину з уст говіркої бабуні, я слухав, розмріяний, неповторну пісню про чорноморця, яку співали дівчата на темній вулиці, немов скоморохи, для нас, бенкетуючих на вишневих варениках.
Похмурий день і високий берег. Берег і річка, як з картини Моне. Лобода і Долинський малюють, а я ще не розгойдався. В Долинського соняшники й кукурудза, багато ультрамарини. Лобода малює хмари, наче кінський табун. Малюючи, кидає оком на Настю-каріятиду. Не може ніяк намовити її, щоб позувала.