— А, може, й справді треба тобі їхати, доки не пізно?
Після золотистого погідного села, яким сірим з чорними тінями, яким пустельним видається Львів під час вакацій!
Просто із станції побіг я Городецькою вниз. Біг, аж доки не зупинився перед будинком, в якому жив поет. Відчинена широко брама, закрите шторою вікно Богданової кімнати ворухнули в мене недобрі думки. Я вже знав, я відчув катастрофу. І не насмілився зайти в цю широко відчинену браму. На стіні висів некролог, я навіть не читав його. Не читаючи, я вже знав, про чию смерть він сповіщає. Я приїхав запізно. Чого я шукаю тут?
На тлі чорної ями виринула ясна голівка, біле обличчя, і знайомий мені голос прощався з кимсь:
— Я вже піду, цілую ручки…
За тонкою постаттю в чорному вихилились інші і німо дивились їй услід.
Я пішов слідком за нею. Йшла схиливши голову, поволі, немов спотикаючись, і я швидко догнав її. Що ж я мав сказати? Чим облегшити горе, яке й мене починало печалити? Може, залишити її саму з її горем? Але вона оглянулась і пізнала мене. Я запитав а, куди вона йде і, не чекаючи відповіді, запросив її до нас. Мені було відомо, що вона нікого у Львові не має. Трохи подумавши, зважився взяти її під руку. Ішли мовчки. Я думав про Богдана. Напевне й вона про нього думала. Вже поблизу хати в мене з'явився сумнів: а, може, там нікого немає?. Але там були всі. Був Чуб з дружиною, був Нечитайло, Галина, Роман, Антоша. Прийшли сюди просто з похорону. Всі були сумні, заплакані. Мого приїзду, здавалося, й не зауважили. Я відсунув столик і посадив Софію на ліжко за столом. Чуб тиснув до очей мокру від сліз хустину. Галина гріла воду на чай, кудись виходила, щось приносила, господарила.
Софія підняла чорну заслонку, що звисала на носі й, очевидно, заважала їй. Вона зідхнула. Чуб відірвав долоні від очей, перестав схлипувати й запитав панну, як вона себе почуває. Вона наче цього тільки чекала.
— Якась містерія… — промовила вона. — Не знаю, як це пояснити. Ви пам'ятаєте, як Богдан шукав під час хвороби останніх листів «Зеленої Євангелії», і я не могла їх знайти? Я шукала скрізь і не знайшла. Аж минулої ночі… Я сиділа всі три ночі біля тіла покійного, а батьки пішли трохи відпочити. Я не боялася, але нараз… Софія замовкла, витираючи носа хустинкою.
Мене наче чимсь холодним махнуло по плечах. Я розглянувся по темних стінах і присунувся ближче до стола. Чуб з цікавістю слухав, уже не плакав.
— …я сиділа на стільці плечима до столика, на якому лежали рукописи, і не оглядалась. Я вдивлялася в лице, що жовкло між квітами й стрічками. Щось шелеснуло, наче б вітер перегорнув сторінки в книжці. А знаєте, я, шукаючи тих рукописів, переклала десятки разів усі зошити й знала добре, що їх там не було. Я зиркнула позад себе… — вона знову зупинилась, витерла очі.
Я кинув оком у темне віконце. Надворі була тиша і безрух.
— …дивлюся: вони на столику, на самому верху! Якраз ті, що я їх так даремне шукала стільки часу. Пам'ятаєте строфи? — вона нахилилась до Чуба:
— Вони лежали переді мною. Як могла я їх не бачити раніше?
Чуб замислився.
— Це, — сказав тихо, не знати до кого, — його душа зматеріялізувалася, щоб допомогти Софії. Він так хотів видати цю збірку!
— Це флюїд ворушив листками, — додав тихо Нечитайло. Він раптово зірвався і, дивлячись у вікно, почав прощатись. Чуб і собі підвівся:
— Зачекай, підемо разом!
— Ні, ні, не можу. Маю ще справи… — і він, якось гостро зігнувши довгу шию над Софіїною рукою, подав холодну руку мені.
Вийшов, а ми всі мовчали. Всі думали про рукопис.
Не минуло й кілька хвилин тиші та мовчанки, як раптом двері рвучко відчинились і на поріг з надзвичайним поспіхом ускочив Нечитайло. Бліде, залякане обличчя, руки трусилися.
— Що сталося? — кинулись ми до нього, самі злякавшись. Ми посадили його на давнє місце. Ще дзвонячи зубами й витираючи спітніле чоло, він вистогнав:
— Там, на вулиці… Баскервілів пес…
Софія блідо всміхнулась:
— Невже існує баскервільська собака?
Та невже? — і засміялась голосніше.
Нечитайло засоромився. І я засоромився перед тією відважною панною.
Галина подавала чай. Ми пили його задумані, снуючи гірку думу, що Богдан чаю вже не п'є…
Чуб знову став сумний і голосно поскаржився, як дитина, що Богдана, того самого поета, вже не буде. Як це сумно, як це мучить. І він не може не плакати. Опісля всі пішли, залишаючи мене самого. Я ліг на ліжко й, глянувши на нерукотворний малюнок, вибухнув глухим плачем.