— Ви, маестро, бороните своїх «Рук і ніг», а там, на мольберті, маєте щось інше.
Нечитайло підвівся до великого полотна, що сягало росту людини.
— Чи можна подивитись?
Чуб повернув до нас полотно. Перед нами станув у розвіяному плащі на тлі неспокійного краєвиду Богдан Явір. Поли темного плаща рівноважили сповидний спокій ясної плями обличчя та підкреслювали те, чого Чуб, згідно з вихованням у паризькій школі, не хотів віддавати психологічними засобами.
— Образ модерний…
— Знаменитий! — крикнув Нечитайло, перебиваючи чорнявого критика.
Проте, той докінчив:
— …але це є, власне, портрет. Так малювали нечисленні.
Було видно, як слід малювати портрет поета. Чуб портретист, і він чуттєво стояв найближче до Богдана. Це було видно. Оглядаючи портрет, я робив сумний висновок, що мої портрети — не портрети.
Пан з вусиками признавав:
— Ви відважні, маестро! Портрет сміливий, дуже сміливий. Але ваше мистецтво — це вислід, так би мовити, сучасних течій. Це захоплення Парижем, захоплення, скажімо, галеріями Італії, Еспанії, але це неукраїнське мистецтво. Мистецтво, що могло би бути органічним, монументальним, коли б ви не ставились зневажливо до моїх слів, чи до слів моїх товаришів, з вашого дозволу, критиків…
Чуб задоволено потирав руки.
— Ви думаєте, пане докторе, що галереї Парижу дадуть нашому братові більше, як збірка ікон Національного музею? Ви помилково стараєтесь залишити мене навіки в полоні «ізмів», таких з «Сальону Незалежних»! Вірте мені, що тих «ізмів» для мене вистарчить у наших іконах.
До мене доходили уривки їхнього жвавого діялогу, але я знав, до яких висновків дійдуть вони в своїй розмові. Нечитайло мовчки насолоджувався добрим тютюном, а молодий чоловік, що золотив раму і не приймав більше участи в розмові, сказав до мене, притишуючи голос:
— Це все теоретизування до чорта потрібне. Мистецтво буде таким, яким ми його хочемо, коли матимемо свою вільну державу. Решта — забава!
Я попросив його ясніше висловитись, і він з деякою нетерпеливістю в голосі відпалив:
— Ви всі ходите ногами в повітрі, а потім нас «позичають», кому потрібно. Позичають, щоб ніколи не віддати!
Він повернувся до своєї роботи, зневажливо подивившись на мене.
За вікном шуміли сосни. Я думав про те, що Чуб може багато говорити про мистецтво, бо, теоретизуючи, він відпружувався від великої праці. І я не без смутку порівнював своє літнє надбання. Ба! І порівнювати не було чого! Як зозуля залишив я там, над Дністром, свої картини, не турбуючись їхньою долею…
У «Качиному долі» я сам один. Усі роз'їхались. Іноді забіжить Ромко, нарисує карикатуру, розповість анекдот і тікає. Спокій і тиша. Тиша й на горішніх поверхах. Моя модель виїхала на води. Я мрію. Запитую себе, що таке щастя, чи тоді я щасливий, коли переживаю щасливі хвилини, чи тоді, коли мрію й чекаю? Так, тоді, либонь, найщасливіший. І сьогодні я лежу (хай того не знає Наталка) не роздягнувшись на ліжку, з очима вп'яленими в той кут, де нерукотворний рисунок так пестить мої очі. Цей рисунок у моїх візіях — голівка Наталки, ні, не голівка, а півакт на вишневому тлі. Волосся зеленкувато-сиве, тіло рожеве. Я схопився. Намалюю його так. Намалюю його, доки ще приїде Наталка, доки ще прийде хтось з товаришів. Не думати. Не розпорошуватись!
Я уявляю собі, що злажу з ліжка, натягаю полотно на підрамник, роблю рисунок. Але все це поки що в думці. Ще в голові портрет Явора. І він своєю величчю прислонює мої візії, він паралізує мої рухи.
Нерукотворний рисунок і далі в своєму куті. Та він уже не видається мені жіночим півактом. Він має обличчя середньовічного ченця. Він нагадує чоловіче мужнє обличчя з затиснутими маленькими устами. А, може, «Кардинала» Ель Греко? А, може, й філософа з куреня — Наталчиного дядька. Ага! І ще один нездійснений задум накидається, пригадує себе. Я приплющую очі і бачу, як у сонному хороводі пересуваються постаті, обличчя. Лице філософа найвиразніше, найнастирливіше, дуже близько переді мною, найближче.
Хтось постукав у двері. Хтось завжди кладе край моєму безділлю. Листоноша. З полегшею вітаю урядову шапку, відбираю листа від Івана й зачиняю за ним двері. Мій брат пише, як звичайно, на половині міністерського аркуша виразним, дбайливим письмом. Його листи для мене, наче бажаний, лагідний і спокійний гість. Хто знає, коли б не цей лист, чи не впав би мій творчий настрій? Чому я ніколи не малював Івана? Він навіть ніби жартом якось натякнув, що хотів би мати портрет «братового пензля». Я казав би: «Братова рука»…