— Чи можна, чи дозволите провести вас ген туди, до вашої хати?
Але я не сказав нічого. Ніхто не помітив, ніхто не відповів, коли я, шепнувши в піднесений комір «добраніч», поплентався сам, сам один. Та це мені лише так здавалося. За мною хтось ішов, гукав до мене, але, не догнавши, повернувся в інший бік. Це був хресний батько тієї групи, поет Богдан Явір.
Того молоденького хлопця я пізнав ближче трохи згодом. Це було також одного вечора, на якому ми не промовили один до одного ні слова. Ми прощалися на перехресті вулиць. Він короткозорий, як і я, і, хоч весна, був у теплому хутряному пальті, що ввесь час зісовувалося йому з плечей. Я боявся й чекав, коли треба буде підняти з землі, і забував, що хотів йому сказати. Богдан був зрошений потом, трохи схвильований і прикро заїкувався. В руках портфель. Там, певно, вірші. Я послухав би їх. От про це ми, певно, мали говорити, але він раптом згадав, що пізно, і тітка чекає дома з вечерою, а взагалі йому треба швидше лягти спати. Ну, що ж, попрощаємось. Я витягнув руку, але плащ, мій плащ без жодного ґудзика розвіявся прапором за мною, і я поспішив закутатись. Поет мусів би перекласти портфель з правої руки, але портфель падає на землю.
Так ми, не потиснувши собі руки, мовчки розійшлися, хоч охота була велика постояти отак укупі, поговорити про щось важливе, невідкладне…
У «Качиному долі» гамірно. Прийшли знайомі, товариші, дівчата. Є дівчина з червоними, наче б покусаними, губами. Голосно говорять, сперечаються. Говорять про рецензії, про критиків. Я б радо закрив собі голову плащем, ліг би на ліжку і думав би. Однак сиджу тихо й тупо прислухаюся до розмов. Ось що вразило моїх товаришів: якась гостина в нашої меценатки — бенкет для мистців. Але не мистців з «Качиного долу»! Нас туди не просили. Думаю собі: ну, й що з того? Добре, що не просили. Що ж я робив би на такому бенкеті? І взагалі навіщо він? Але мої колеги, хоч як це хочуть приховати, почувають себе розжаленими. Вони пішли б туди, засіли б за столи, заставлені майонезами, паштетами… Це очевидне.
— Хочеш їсти? — перебиваю красноречиву промову Куликові. Він аж кричить про нелояльність, снобізм, про непорозуміння…
— Хто мистець, а хто не мистець, прошу я вас?! — він далі кричить, що не хоче їсти, що його поїдає злість.
— Ви! Ви того не розумієте…
Мені здається, що я таки трохи щось розумію. Розумію, що він голодний і тому такий чутливий і несправедливий. Я сягаю до свого чудодійного коша й частую його салом. Він і справді заспокоюється. Дівчата й собі обіцяють улаштувати нам вечір таки тут, у долі.
Кажуть:
— Для справжніх мистців.
Я сміюся. Може, мене не зарахують до тих мистців? Але настрої піднеслися. Мене роблять почесним гостем.
Тихого пополудня сидів я на лавочці проти гарної церкви св. Юра й дивувався темпераментові «старого». От якою ця церква виходить у нього на картинах! Чуб каже, що в «старого» сецесійний контур, непотрібний і дратуючий. Ну, та я не зумів би дратувати глядача й таким контуром! У «старому» палає великий талант, він спалює непотрібні заноси марних шкіл, задавнених стилів… А я? Я ясно усвідомлюю собі, що і як хочу малювати. Мені все ясно, але я не роблю нічого… Я знаю, що, натягнувши полотно, з палітрою в руці,— матиму ясну візію мого майбутнього твору. Я маю перед очима готовий ескіз. А, коли ляжу на ліжко з заплющеними очима. матиму перед собою викінчений до поробиць образ. Я вже «розв'язав проблему», що мучила мене довший час. Я позбувся великого тягару, що так томив мене. І тоді я лишаю на мольберті чисте полотно, сухі пензлі кладу в касету, невживану палітру вішаю над ліжком, закутуюся в плащ і виводжу на вулицю відпочити. Іду вулицями тими, що слабо освітлені, де мало людей, тими, що пахнуть квітниками, чорнобривцями й м’ятою, як у сільських палісадниках. Я ж селюк, я тікаю від міського запаху.
Я підвівся з лавочки й подався на Городецьку вулицю. Пішов туди, де Чуб каже, є «готові кубістичні композиції». І справді: в площі закриті димарями, трамваями, суворі в кольорі постаті залізничників — готові картини. Стою й дивлюся. Не слухаю ні того шуму, ні гамору, що іноді так набридають. Городецька вулиця рухлива, а ще й викладена камінними кругляками. Який гуркіт, коли під'їде нею кований віз!