Мистець малює оновлений пейзаж і аж на добре ґрунтованому, скажімо, бельгійському полотні віднаходить розв'язку дідових слів. Картина нікому не подобається. Вона сира, дика, така, як малюють незвичні до краєвиду богомази. Але мистець спокійний, має внутрішнє відчуття правдивости. Що це за дід? І хто з нас має щастя зустрінути такого діда — інша справа! Але, коли ти зустрів, милий, — вона кинула мені теплий погляд, — того діда, і він відкрив тобі бодай рубчик таємниці в твоєму мистецтві, немає місця сумнівам, хитанням. Ти не скажеш: — Ми пропадемо в корчмах, де безрадісна горілка й гіркий сміх.
— З тобою, Любонько, і малиновий сироп матиме смак терпкого вина, — сказав Чуб. — А ти, мій друже, або будеш великим, народним, відомим і ще якимсь там, або — лише тим дідом, що вказуватиме шлях іншим. Ти вже, правду кажучи, маєш деякий досвід, — засміявся Чуб, — у столярстві. Ах, я був би й забув! — повернувся до картин і звідти виніс мою дошку, мій крем'янецький пейзаж.
— Знаєте, моє дороге панство, це його дарунок нам. Я приймаю його, мій колего, в день твоїх урочистих заручин!
— Ви приймаєте, а то ж, власне, він повинен би щось дістати в цей день…
— А хіба він мало в цей день дістав? — грубо сміявся різьбяр.
Чуб споважнів і врочисто заявив:
— Коли він одружиться, а думаю, що йде до цього семимилевими чобітьми, то я куплю йому склянку. Досі мають і вживають тільки одну, як і слід закоханим — пити горе і радість з однієї чаші. Але згодом їм це набридне, Люба захоче пити свою чашу радости, залишаючи коханому чашу горя. Куплю, хай п'є її спокійно сам. А це вам Явір зі свого дому за зорею шле весільний привіт:
— Ви говорите про весілля, але де гулятимуть його? Хіба не в Єзуїтському саду?
Нечитайло заспокоїв Чубову жінку. Він уже про це думав. Він хотів би поселити нас десь близько біля себе. Він не любить периферій. Не любить вітру, болота, заметілі на полі. І він поселив нас у хатині, як він каже — для великих вимог і малих можливостей. Люба каже, що він єдиний. Та мене мучить думка: чого боявся Нечитайло, коли біг зі мною від «Золотого козла»? Люба каже, що в нього не звичайна неврастенія, а щось важче. Їй шкода його.
Як і сподівались наші друзі, ми п'ємо з двох келихів від часу, як звінчав нас в Успенській церкві Любин дід. Цей дід, хоч дуже старий, співав ще гарним голосом, але наш шлюб був останнім в його житті. Любі було трохи прикро, бо недобрий знак, але скоро погодилась зі мною, що слова «останній шлюб» мають якийсь таємний, метафізичний чар.
Моя дружина поринула в роботу. Вона реставрує старі фрески в каплиці Боїмів із знайомим малярем, і я її до смеркання не бачу. Тепер чомусь не можу малювати так «ганц оне модель», як це робив давніше. Я зварив пшеничної кваші й пригадав, що Люба загадала купити печінки. І це купив і чекав Люби. Чому ж вона спізнюється? Я так хотів малювати її стоячи, в природній величині. Натягнув полотно, почистив палітру, натер фарби — в хаті рай. Засвітив світло й чекаю. Потрохи минає охота малювати, але що там охота! Нарешті на сходах швидкі кроки:
— Голодна, як собака! Як тут гарно, як тут тепло! — Люба щаслива, розглядається по хаті.
Їмо солодку квашу й печінку. Люба викрикає захоплено:
— Як ти смачно зварив! Яке те все добре! — але відмовляється від їжі. — Якось перехотілось.
Та й я не можу ковтати солодкого з печінкою.
— Ти мій альбатросику!
— Хто тобі сказав це слово?
— Ніхто! Само навернулось на язик.
Вона бачить, що вразила мене своїм вигуком, і героїчно сідає до їжі, їсть усе, що я наварив. І я їм. Якось без біди минулося. Люба переодягнулася, відпочила й стає позувати.
— Ти не втомилася, мила?
— Ні, ні!
Малюю при світлі, та мені байдуже. Я давно примусив себе малювати за будь-яких обставин.
— Ти ще можеш трішки?
— Так, так.
Чую, як до мене вертається снага. Малюю не знати як довго. Ось ще тільки закладу тло, ще обрисую руки, і на сьогодні буде досить. Я вже й забув про модель. На полотні було все: і життя, і краса, і проблеми.