— Пані,— сказала служниця, — прибирається і просила зачекати.
Трошки розхолоджений новими рефлексіями, сів я на стільці напроти гарної Нефрети й розсіяно тарабанив пальцями по столі. Холодом віяло з кутів тієї дорогої колись, залі, що була для мене зразком мистецьких салонів, що, здавалося, належала людині з винятковими прикметами, тепер я байдуже обкинув оком французьких романістів, і мені ввижалась іншою, ще багатшою, ще старанніше підібраною й тим ціннішою книгозбірня директора кременецької гімназії. Єгипетська голівка й китайська тарілка поступались перед тими черепками чудових старовинних українських ваз, що їх розкладала моя Люба в моєму ательє. Люба! І я загрівся звучанням мого ясного кохання.
Ввійшла пані з хмаркою ясного волосся, біленька, пухка.
— Які нечасті гості! Я думала, що ви вже забули, відцурались…
— Таке… як же б я міг… — цідив я нещирі слова.
Пані всміхалася солодким усміхом, і я злякався, що будемо так обмінюватись непотрібними словами, а я ж хотів бути щирим і чесним з моєю добродійкою. Я змінив тон, відразу обірвавши непотрібну балачку.
— Ми дуже розійшлися. Ми дуже віддалилися одно від одного… — тягнула пані ласкавим голосочком, але мені не йшлося про конфлікт між професійним союзом і харитативною установою, головою якої була вона.
— Думаю, що між нами особисто немає ніякого конфлікту й ніколи його не буде, — це слово «особисто» я підкреслив, цілуючи її ручку.
Пані заспокоїлась. З її дещо приблідлих губ зникла солодка усмішечка, темні очі глянули на мене уважно.
— Ми влаштовуємо виставку навесні. Я прошу у вас «нашого» портрету… Хотів би його виставити…
— Ах, так? — усміхнулась щиро моя колишня модель, і її втомлене, як мені видалось, личко стало знову таким, як тоді. — Добре! Я даю вам його. Ви самі назвали його нашим портретом, отож, він і є ваш. Тільки дозвольте запитати: невже ви не маєте інших, новіших, цікавіших картин?
Мені видалось, немов вона критично, сливе співчутливо глянула на мою одежу. Одне й друге мене сердило. Я думав подякувати і попрощатись якнайшвидше. Але золота модель щось постановила.
— Я давно збиралась написати до вас. Я маю до вас прохання. Чи не могли б ви мені зробити копію старого портрету моєї мами? Я знаю, ви не наїжуйтесь! Я знаю, що ви копій з фотографій не робите, але як мені це зробити — вона не живе! — і знову так дивно глянула на мої черевики. А черевик мій лівий — чого я задер його вгору, заклавши ногу на коліно — був трохи розлізся…
Я розгубився. І пригадав Любу. Як поставиться вона до моєї гостини сьогодні, секретно, без попереджень? Та роздумувати було ніколи… Пані перейшла велику кімнату й принесла фотографію.
— Я волів би, щиро кажучи, малювати ваш портрет…
— Ох, буде з мене й цього! І тепер я думаю…
Чи не на Любу натякала пані?
— Ну, візьміть. Чи тепер у вас немає часу? Може, готуєтесь до виставки?
І я дурний-дурний, відповів так:
— Прийду по портрет, тоді візьму й роботу.
Чому це я так сказав, і досі не знаю.
Пані погодилась:
— Добре, як хочете. Тоді на виставці.
Я побіг додому, клянучи себе й свою бездарність. Адже до виставки залишалось тридцять голодних днів.
Люби не було. Де вона? Сів писати, але не писалося. Почав гуаш і це кинув. Перед очима з'явилась фотографія бабусі. А все ж який портрет зробив би я з тієї вицвілої фотографії? І куди всунула б вона цей портрет? Але що це мене обходить, куди всунула б, аби заплатила! Та що там — пораджуся з Любою. Може, обоє підемо й візьмемо світлину? Я вже дуже хотів, щоб Люба була зі мною. Де вона пропадає? Прислухався до кожної ходи, до кожного рипу брами. Захотілося їсти, але не пішов понишпорити в шафі. Я знав, що небагато там їстивного. Так, як у Долинського:
— У мене в шафі — хліб і миші.
Дякую сердечно за таке! Ліг я в ліжко, але сон не приходив, і Люби не було. Рахую до ста, до тисячі. Взяв книжку — не читається. Нарешті легенько, немов скрадаючись, біжать її ніжки, тихо, винувато.
— А, ти дома?
— Як бачиш, навіть у ліжку. Смачно повечерявши та почитавши, хотів заснути, а ти розбудила.
Та вона бачить мене наскрізь, читає в моїх словах усе, що я хотів би заховати.
— Ти так завжди будеш блукати попід зорями?
— Та ж і ти десь гуляєш! Ну, та не будемо! Я був в одного замовника, дістав роботу.
— Ов, хто це такий, яку роботу?
Я сказав, сказав, дурний, усе, як було: що не ходив за працею, а просто просити її портрету на виставку.